Меморіалізація війни

У цьому епізоді досліджували українську традицію військової некрополістики, на яку ми можемо й маємо спиратися, створюючи сучасні військові кладовища. Поговорили про спроби повернути Україні власну традицію військового вшанування, майже знищену совєцькою епохою. Адже українську культуру пам’яті витіснено або спрощено до набору шаблонних форм, де головними стали патос, масивність, темний граніт і культ скорботи. Натомість історична українська традиція військової некрополістики була значно стриманішою, структурованішою, сенсовнішою і будувалася не тільки навколо смерті, але й навколо гідності, честі та пошани.

Сьогодні говорили з Іваном Щурком — архітектором, дослідником військової некрополістики, співзасновником ініціативи «Незнаному воякови» й одним із тих фахівців, які ініціюють розмову про культуру пам’яті в Україні. Багато років пан Іван досліджує і відновлює поховання українських військовиків — від вояків УНР та УГА до сучасних меморіальних просторів, — а також аналізує, як архітектура пам’яті формує ставлення суспільства до смерті, армії та власної історії. Те, як ми ховаємо своїх військових, який вигляд мають меморіали, які символи використовуємо та які сенси вкладаємо в ці місця, — усе це впливає на те, як наступні покоління сприйматимуть війну, утрату й саму державу. Тож важливо не скотитися у хаотичну постсовєцьку естетику, де пам’ять перетворюється на візуальний шум або некрокітч, а повернутися до світлої української традиції ушанування.

Сьогодні на секторах військових поховань майорять десятки тисяч синьо-жовтих прапорів. Нині стяг — це не тільки державний символ, але й болюче свідчення загибелі конкретної людини за свою країну. Тож перед нами постає питання, що робити з прапорами, коли вони зношуються чи втрачають вигляд під дією часу.

Поки що це питання залишається у зоні невизначеності. Держава ще не встановила єдиних норм прощання з прапором та його утилізації, тому громади, родини загиблих, активісти й історики самотужки шукають гідні рішення. Адже ставлення до прапора сьогодні — це не стільки про протокол, скільки про нашу культуру пам’яті.

У новому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» разом з експертами з’ясовували, як гідно прощатися з прапорами, які відслужили країні, та як екологічно утилізувати таку кількість зношених стягів. Також говорили про локальні спроби сформувати таку традицію і що й кому наразі потрібно зробити, щоб в Україні з’явилися єдиний церемоніал і чітка законодавчо врегульована процедура.

Проводи, Провідна неділя, Гробки, Могилки, Діди — це різні назви днів ушанування померлих предків, які поширені по всій Україні. Це дні, коли родини відвідують кладовища, щоби згадати померлих родичів і символічно розділити з ними обід.

Щовесни люди приходять до могил рідних, приносять їжу та напої, застеляють столи просто біля поховань, спілкуються, моляться і згадують. Сьогодні цей ритуал може здаватися незвичним або навіть недоречним, але насправді це давня українська практика вшанування предків, глибоко вкорінена в культурі пам’яті, переконаний дослідник і військовослужбовець Олександр Лютий. Він уважає, що традиція інколи викликає упередження через утрату розуміння її первісного сенсу та спрощення під впливом церкви й совєцького періоду.

Тож звідки походить традиція ушанування померлих під час поминальних днів, як вона трансформувалася під впливом різних ідеологій, а також чому відвідування могил і збереження зв’язку з померлими родичами важливі для нас сьогодні, у стані війни, — з’ясовували в новому епізоді подкасту «Меморіалізація війни».

У цьому епізоді говорили про премію Memorial Action Award, яку цьогоріч заснувала платформа пам’яті «Меморіал», нагородивши відзнаками активістів та організації за перетворення пам’яті на дію. Цю нагороду отримали 11 ініціатив, спрямованих на вшанування пам’яті захисників України, підтримку їхніх родин і розвиток культури пам’яті в суспільстві. Це як загальнонаціональні події, так і невеликі локальні ініціативи громадського сектору.

Співзасновниця «Меморіалу» Гаяне Авакян розповіла про відбір, процес оцінювання і мету створення цієї нагороди для українського суспільства й міжнародної спільноти.

Роботу над премією підтримав Documenting Ukraine — проєкт Інституту гуманітарних наук (Institute for Human Sciences, IWM) у Відні.

У цьому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» говорили про соціальну відповідальність та адаптивність як основу успішного бізнесу в умовах війни, а також про етичне вшанування полеглих захисників на прикладі акції «Стіл пам’яті», яка набула популярності в Україні за роки широкомасштабної війни росії.

Міркували про ці питання з Катериною Даценко, співзасновницею громадської організації «Вшануй», і Марією Грабар, ініціаторкою загальнонаціональної акції «Стіл пам’яті» та засновницею благодійної організації «Благодійний фонд імені Іллі Грабаря». Це важлива розмова про наше майбутнє з готовністю залучатись і гідно вшановувати й пам’ятати своїх людей.

Команда платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» разом із колегами з руху Veteranka дослідила, які є меморіали, що увічнюють пам’ять жінок-військовичок у світі, та які сенси вони мали за різних часів.

Тож у цьому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» разом зі співзасновницею і кураторкою платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», докторкою філософських наук і професоркою Київської школи економіки Оксаною Довгополовою говорили про те, у який спосіб світ ушановує жінок, що воювали, і чому їхня присутність у культурі пам’яті досі залишається майже невидимою. Розбиралися із совєцьким спадком в українській мілітарній культурі вшанування, говорили про формування нових актуальних для сьогодення ідей та наративів в увічненні геройок і намагалися зазирнути в майбутнє.

Двадцять першого серпня Верховна Рада ухвалила Закон України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу». Документ уперше на законодавчому рівні закріплює поняття «державна політика національної пам’яті», визначає відповідальність органів влади та створює правові межі для меморіалізації, збереження культурної спадщини й захисту державної мови.

За словами історика й працівника Українського інституту національної пам’яті Івана Стичинського, поява такого закону була нагальною ще із 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення. Водночас він наголосив: сам закон — це тільки рамка, а пам’ять живе тоді, коли її створюють люди.

«Збереження пам’яті — це спільна відповідальність. Не тільки держави, але й громад, активістів і сімей загиблих. Бо меморіал не має сенсу, якщо до нього ніхто не приходить», — сказав історик.

Документ визначає і офіційну назву війни: «війна за незалежність України». Також він передбачає обов’язкове розроблення державної стратегії пам’яті, нові правила меморіалізації та посилює деколонізаційні процеси.

Проте, наголосив Стичинський, питання пам’яті неможливо розв’язати одним законом. Це довгий шлях — від тимчасових банерних меморіалів до архітектурних конкурсів і національних меморіалів. І головне — щоб цей шлях ми проходили разом.

Як говорити з дітьми про втрату? У новому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» розмовляли з письменницею і психологинею Аліною Отземко — авторкою книжки «Чому тато загинув?», яка допомагає розповідати дітям про смерть на війні.

Говорили про:

– вікові особливості дитячого сприйняття смерті;

– ролі дорослих: хто і як має говорити з дитиною про втрату;

– те, що важливо враховувати в шкільному середовищі, щоб не посилити травми;

– те, як будувати діалог, якщо дитина уникає розмов про біль;

– те, чому важливо розрізняти поняття «смерть» і «загибель» та як говорити про справедливість;

– те, як ритуали підтримують зв’язок із пам’яттю про загиблого.

Цей епізод для батьків, педагогів, соціальних працівників і всіх, хто хоче навчитися бути поруч із дитиною у важкий момент.

Книжка Аліни Отземко «Чому тато загинув?» наразі у друці. Передзамовити можна тут: https://chomutatozahynuv.store/

Як Україна ідентифікує своїх загиблих у межах репатріації і чому процес затягується на місяці? Скільки тіл оборонців досі чекають, щоб їх поховали рідні? Нарешті, чому навіть після ДНК-експертиз деякі захисники залишаються «невідомими солдатами»?

У цьому епізоді проєкту «Меморіалізація війни» досліджували, як працює система ідентифікації репатрійованих тіл захисників в Україні, чому вона потребує змін і як це впливає на рідних полеглих воїнів, суспільну пам’ять і державу.

Наш експерт — Дмитро Головін, ветеран і завідувач відділення судово-медичної криміналістики Вінницького обласного бюро судово-медичної експертизи, який досліджує проблеми ідентифікації тіл, повернутих у межах репатріації. Він пояснив, чому Україні потрібен комплексний підхід і які сучасні методи здатні допомогти не тільки пришвидшити процес і зменшити його вартість, але й зберегти пам’ять про кожного оборонця.

У цьому епізоді говорили про соціальний проєкт «Прапор Надії», що є символічним жестом підтримки військовополонених, які досі залишаються у російських катівнях. Це чорно-білий символ волі та надії, що мотивуватиме українське суспільство щодня підтримувати полонених, а також привертатиме увагу національних і міжнародних організацій.

Прапор Надії планують установлювати під Державним Прапором України на будівлях держустанов і в громадських місцях. Він залишатиметься там доти, доки останній український військовополонений не повернеться додому.

Хто ініціатор ідеї та де вже можна побачити Прапор Надії? Хто і як може отримати стяг? Як за потреби розмістити на ньому емблему підрозділу? Про все це розповіла координаторка проєкту, медикиня, ветеранка морської піхоти, звільнена з російського полону після оборони Маріуполя, і волонтерка благодійної організації «Сталеві» Галина Гриценяк.

Як відверто й зрозуміло говорити з дітьми про пам’ять у сім’ях і закладах освіти? У сім’ї закладається розуміння, для чого нам пам’ять особиста; тоді як освіта формує уявлення, як ми колективно вшановуємо, а головне — для чого нам це як суспільству. Якщо діти відчують фальш чи формальність — вони засумніваються у традиціях ушанування.

Раніше ми вже говорили про те, як обговорювати з дітьми війну та як ветерани можуть долучатися до цієї розмови. У новому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» із психологом, психотерапевтом і ветераном війни Олексієм Карачинським розбиралися, як комунікувати з дітьми на тему втрати близьких людей і чи потрібна Україні загальнонаціональна рамка, за якою ми формуємо культуру пам’яті в закладах освіти. Запрошуємо до роздумів.

Сьогодні минають три роки відтоді, як росіяни повністю окупували Маріуполь. Маріупольський гарнізон 86 днів героїчно оборонявся, відтягуючи на себе переважні сили противника. Опинившись у повному оточенні Азовсталі, наші військовослужбовці й далі чинили опір росіянам. Виконуючи наказ вищого командування, оборонці здалися у полон задля збереження життів. Досі в російському полоні залишається понад 1 500 воїнів.
Для фіксації цих подій Big City Lab і Національний музей історії України за підтримки Mariupol Reborn створили проєкт «М86» — літопис оборони Маріуполя.
Про історію творення проєкту як способу працювати з пам’яттю про цю війну у подкасті «Меморіалізація війни» на Радіо «Накипіло» розповіла СEO Big City Lab Вікторія Тітова.

У цьому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» поговорили про формування культури пам’яті в дітей. Разом із ветераном та військовим психологом Володимиром Галащуком розбиралися в тому, як і хто має говорити з дітьми про війну та вшанування полеглих воїнів; який tone of voice вибирати дорослим, ідучи з темою пам’яті в простір дітей; як до цієї роботи можуть долучатися ветерани та для чого це людям, які повернулися з війни.

Для чого та як говорити з командою чи клієнтами про меморіалізацію? Які практики вшанування загиблих на війні колег може впроваджувати бізнес, щоб формувати суспільну усвідомленість? Пам’ять у корпоративній культурі — це вимога часу чи додаткова опція соціально орієнтованого бізнесу?
У новому випуску подкасту «Меморіалізація війни» обговорювали культуру пам’яті в корпоративному середовищі з координаторкою з різноманітності та інклюзивності в компанії Intellias Мариною Дудник.

У новому епізоді говорили зі співзасновницею платформи пам’яті «Меморіал» Гаяне Авакян про трансформацію процесів пам’ятування за одинадцять років російсько-української війни та три роки повномасштабного вторгнення. Над чим працює команда платформи пам’яті? Скільки імен полеглих військовослужбовців і цивільних удалося зафіксувати й оприлюднити за три роки широкомасштабної війни? Чому виникає «запит на справедливість» в увічненні імен загиблих? Які завдання і меседжі має меморіалізація нині? Про все це слухайте в розмові.

У новому епізоді говорили про відкритий лист громадськості, у якому військовослужбовці, родичі загиблих воїнів, представники українського громадянського суспільства та медіаспільноти звернулися до представників влади, а саме — президента, прем’єр-міністра й міністерки у справах ветеранів із закликом провести відкритий загальнонаціональний архітектурний конкурс на проєкт і будівництво головного військового меморіалу України — Національного військового меморіального кладовища.

Чому виникла потреба звернення, у якому висловлено недовіру до процесів навколо будівництва НВМК на такому рівні? Для чого нам відкритий архітектурний конкурс на проєкт та будівництво головного військового некрополя і чи може він відбуватися паралельно з похованнями на цвинтарі? Хто підписав звернення і на якому етапі воно нині?

Про це поговорили з ініціаторами відкритого листа — військовослужбовцем ЗСУ Тарасом Іщиком і журналісткою Дарією Гірною. Окрім того, ситуацію Радіо «Накипіло» прокоментував журналіст, нині військовослужбовець Павло Казарін, який теж серед понад 1 100 підписантів звернення.

У дев’ятому епізоді говорили про те, як Харків пам’ятає полеглих військовослужбовців, а саме про місця вшанування героїв у міському просторі та хто їх створює. Про організацію сектору військових поховань на 18-му міському кладовищі, уніфікацію пам’ятників і створення тут меморіального комплексу розповіли речниця комунального підприємства «Ритуал» Харківської міської ради Іванна Назаренко та військова волонтерка й голова громадської організації «Всеукраїнське об’єднання рідних зниклих безвісти та загиблих захисників України» Марина Полякова, які координують роботу сектору військових поховань на міському цвинтарі.

Про цвинтарну естетику на площах сіл і міст України та як це змінити. Про конфлікт між приватною і суспільною пам’яттю та чи важливо ділитися втратою. Про схожість наших поховань із російськими та пошук удалих рішень через архітектурні конкурси. Про все це розповіла журналістка й авторка ютуб-каналу «Обличчя Незалежності» Дарія Гірна в новому епізоді «Меморіалізація війни» на Радіо «Накипіло».17:51

У свіжому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» говорили про те, чи буде в календарі пам’ятних дат День пам’яті закатованих росіянами полонених.

У новому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» говорили про те, як близькі загиблих створюють унікальні практики вшанування.

У п’ятому епізоді йдеться про те, як цивільні та військовослужбовці у взаємодії працюють із колективною травмою та увічнюють пам’ять про трагічні події, щоб разом упоратися з болем утрат і напрацювати мову пам’яті, якою ми говоритимемо про цю війну. Чому й у кого виникає запит на меморіалізацію війни? У чому різниця між тактичною і стратегічною пам’яттю? Які практики вшанування полеглих побратимів і посестер створюють військові та для чого їм це? Про все це говорили з кураторкою платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» Катериною Семенюк.

У новому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» на Радіо «Накипіло» йдеться про реалізацію експериментального проєкту Національного військового меморіального кладовища. Про те, що передувало початку будівництва, кого залучено у процес і які скандали розгортаються навколо цього, а також яким буде цвинтар і кого на ньому ховатимуть.

Тема третього епізоду подкасту «Меморіалізація війни» — це нова військово-меморіальна культура в Україні.

У другому епізоді говоримо про потребу персоналізації та наповнення змістом ритуалу хвилини мовчання. Оскільки це один зі способів виказати шану загиблим і вдячність чинним військовослужбовцям, а також підтримку родинам, які втратили близьких через війну, і сім’ям безвісти зниклих і полонених. Це та єдина хвилина в добі, що має і може стати з’єднувачем між двома реальностями: тих, хто живе війною, і тих, хто поза нею. Як зробити цей ритуал часом вдячності, усвідомлення і єднання? Що ми маємо робити, щоби хвилина мовчання була справді загальнонаціональною? Як можуть долучитися громади й бізнес і що їм це дасть? Слухайте в другому епізоді подкасту Наталі Некипілої «Меморіалізація війни».

У першому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» на Радіо «Накипіло» ведуча Наталя Некипіла розбиралась у темі культури пам’ятування: її формування в умовах війни, державну політику меморіалізації, удалі практики, акторів та інструменти.

Ідея меморіальної традиції і того, як ми пам’ятатимемо цю війну й розповідатимемо про неї нащадкам, має формуватися вже сьогодні. Процес меморіалізації має творитись усвідомлено та з емпатією, оскільки родини загиблих, безвісти зниклих і полонених військовослужбовців потребують валідації та розділення їхнього болючого досвіду.