К/СЕНЬТИМЕНТАЛЬНО 2.0

Стан переходу визначає все наше життя. Переходи між минулою та новою версією себе можуть бути драматичними (як ті, про які я розповідаю на власному прикладі), так і позитивними. В будь-якому разі кілька разів за життя ми точно опиняємось в ситуації, коли старого себе більше не впізнаєш, а нового ще не знаєш. Хоча куди там знати, ти можеш навіть не здогадуватися яким прагнеш бути. І от саме в цей момент надниркова система викидає гормони, мозок вимикає прифронталку і привіт хронічний стрес та шоу з приміркою нарядів у вигляді нових ідентичностей. Ламінальність (красивий термін, який я підгреділа на сторінці OBRA School талановитої Марти Сирко), визначає цей стан. Скільки він може тривати? Якими є фази ламінальності? Та які плюси та мінуси існування десь "між світами" - розповідаю в новому епізоді подкасту. А поки залишу вам посилання на нейомовірну Марту та її школу, як джерело мого натхнення: https://www.instagram.com/obraschool/ https://www.instagram.com/martasyrko/

Коли я жила в Африці, я працювала з жінками-жертвами домашнього насильства. Метою було навчити їх довіряти світу наново та заробляти гроші собі на життя. В Аруші (континентальна Танзанія) англійською володіють дуже мало людей. Тому я вивчила Суахілі. Разом з рештою 6 мовами, якими я володію, він допомагав мені спілкуватись з дітьми та слухати історії жінок в трущобах. Але жодна з мов, які я знаю, не здатна здолати зневагу. В світі, де 80% комунікації мігрує в ШІ та промпти, час аби написати поважне звернення, або вміння донести свою думку важать, більше за золото. Ще цінніше - добре слово. Як мозок вимикається від щоденної критики, чому негативна мотивація втратила місце на ринку, та як люди втрачають здатність створювати через постійне знецінення - і натомість, про силу доброго слова та гарного мовлення говоримо в сьогоднішньому епізоді.

Ми живемо в час, коли жінка може самостійно побудувати життя, яке їй подобається: мати власні гроші, кар’єру, друзів, подорожі, дім, захоплення і головне — відчуття, що вона справляється сама. І тоді виникає дивний парадокс. Нам може бути неймовірно комфортно наодинці — настільки, що чужа присутність іноді навіть порушує відчуття свободи. Не потрібно ні з ким узгоджувати свої плани, підлаштовуватися під чужий настрій, пояснювати своє бажання побути самій чи ділити простір, який ти так добре навчилася організовувати під себе. Але водночас нам усе одно потрібна близькість. Питання сучасних стосунків, можливо, вже не в тому, «чи потрібен мені хтось?» А в: «Що можуть дати мені стосунки, якщо мені вже добре самій?» У новому епізоді подкасту говоримо про свободу, самотність, прив’язаність, страх втратити незалежність і про те, чому сьогодні любов дедалі менше про «потребу» і дедалі більше про вибір.

"Наче це було не зі мною, в якомусь іншому житті", — це відчуття добре знайоме кожному. Звісно, найчастіше ми ділимо свій вік на "до" та "під час" війни. Проте, якщо замислитись трошки глибше, майже кожна подія, яка мала на нас величезний вплив, змінювала все на "до" та "після". Як памʼять фіксує миті життя таким дивним чином, чому воно ділиться на "глави" та як можна думати про себе, як про геть іншу людину? Говоримо в новому епізоді подкасту.

"Одіссея" Нолана дуже гарно зрезонувала з моїм досвідом переживання травми. Перше літо після моєї особистої великої трагедії, перші спроби припинити жартувати про власний біль та зменшувати свій досвід. Перше усвідомлення болю в його реальному обсязі та зростання через повне прийняття. Саме це ми бачимо в головній кінопремʼєрі року — але як розповідь про "сандалі та мандри" перетворилась на історію про драму, і чому майже кожен може знайти себе в "сповіді" Одіссея Пенелопі? Про нейробіологію травми, гормональні зміни під час усвідомлення болю та зростання після втрати на власному прикладі — в новому епізоді подкасту.

Нас вчили, що сваритися погано і краще жити з усіма мирно. Проте конфлікт є неминучою формою зростання, і саме відсутність конфлікту свідчить про нездорове соціальне оточення (або інерсоціальні звʼязки). Звісно, конфліктувати потрібно естетично та охайно — без сварок та насилля в будь-якій формі. Проте акцентувати увагу на дискофорті та на тому, що ваші очікування не співпали з реальністю, всупереч трендам, важливо. Адже ваш мозок зазначив: "це небезпечно для мене". Як працюють нейрони в момент конфлікту, чому це завжди про конструктив та зростання та як виносити з конфліктів користь — говоримо в новому епізоді подкасту.

Працюючи в творчих та креативних індустріях (особливо коли ти фаундер або соло-митець), важко тримати планку впевненості на нагальному рівні роками. Рано чи пізно трапляється спочатку синдром самозванця (це вже не новина, і всі ми це долаємо протягом перших же спроб робити з творчості карʼєру), а потім втрата віри в себе та знецінення (більш серйозне питання). Відсутність спільноти навколо, хаотизація подій, які здатні підвищити рівень дофаміну на рівні з системною критикою, демпінгують нашу цінність у власних очах, а зрештою і ціну на ринку. Знайти себе вдасться завжди, як і повернути усвідомлення свого таланту, проте зазвичай займає немало часу. Коли трапляються такі історії, чому та що робити якщо тривога бере верх говоримо в новому епізоді подкасту.

Бодішейминг, бодіпозитив, бодіхоррори зрештою - так багато ми знаємо термінів, але так мало замислюємось про те, що саме вони означають в контексті нашого життя. За свої роки, я перепробувала всі форми РХП та гіперфіксацій: анорексію, зупинку метаболізму, набор зайвої ваги, втрата зайвої ваги, напівпрофесійний спорт та 14 тренувань на тиждень, всі види масажів та схуднення з перекосами "роблю щодня" та "більше ніколи". І ось великий випуск подкасту про тіло: про те, як ми в ньому себе почуваємо та чому це найбільш точне дзеркало нашого самопочуття.

Останню декаду концепція прийняття себе у будь-якому стані заполонила інформаційне поле. Втомився? Відпочинь. Сумно? Відпочинь. Не знаєш, що робити? Відпочинь. З іншого боку, соціальні мережі кричать на кожному кроці про те, що давно пора купляти нерухомість знову і знову, вивчити всі ШІ-інструменти (і навіть ті, що ще не вийшли), подорожувати 42 години на добу і бути найбільш успішним підприємцем, навіть якщо тобі 12 років. Від такої дихотомії хочеться зупинитись і подумати про те, де наше життя та наші істинні бажання? Як ми можемо долати стрес конструктивно та приводити життя на зламі до тями. Зрештою, як пережити ту дурну кризу 30 років, коли за історію твого життя останній час без криз був близько 24 років тому. В новому епізоді подкасту ділюсь досвідом виходу з кризового періоду, розмірковую про дисципліну та розповідаю супер не популярну думку про те, що приймати себе можна, коли ми знаємо "рецепт".

З вами на звʼязку людина, яка останні 14 років жила метриками та досягненнями. Скільки себе памʼятаю, я вела нотатки стосовно рівня реалізованості та задоволення собою в кожній зі сфер свого життя. Аж до моменту, коли кожна з цих сфер не зламалася вщент та не відродилася наново. Де проходить межа між самодисципліною та прийняттям себе? Як працює адреналін та дофамін, і чому більше нулів на рахунку не принесе дофаміну стільки ж, скільки один усвідомлений цікавий проєкт? Як жити це життя, коли все летить в пекло, а досягати стає просто неможливим, бо наче зараз втримати кукуху вже стає величезною перемогою над буденністю. Ода натхненню, креативу та сповільненню, де якість перемагає користь вже на каналі.

Хаотизация напряму залежить від рівня інформаційного шуму в суспільстві - ще 10 років тому підвищена мобільність надихала (памʼятаєте ще тоді популярне номадство?), сьогодні виглядає як чергова криза, трансформація та "скільки вже можна". Проте з ростом значення ШІ в нашому житті хаос не знижує темпи і, скоріш за все, не буде. В стані, де точка зовнішньої опори не просто відсутня, а навіть не може існувати, важливо розвивати резилієнтність та сприймати будь-які зміни точкою зростання. Так, це важливо, проте було б це так само легко, як про це казати. Особливо, коли в гру вступає мигдалина та імпульсивні рішення. Про те, як не піддаватися паніці, коли все йде не за планом, говоримо в новому епізоді подкасту.

На рівні нейробіології вигорання є процессом, який дуже легко пояснити: комусь не пощастило та один из алелей, захоплюючих серототнін в мозку від народження видався надто коротким і тепер по життю ви трошки крайбейбі. Комусь непощастило з системою винагороди та поганими антидепрессантами, а хтось просто втомився чути що все погано та "тебе недостатньо". так чи інашке, вигорання трапляється з усіма з нас. І вихід з цього внутрішнього конфлікту простий, але болісний. Розповідаю про власний досвід в новому епізоді подкасту.

Ревнощі, зради та полігамія: треті люди в нашому ліжку можуть опинятися по-різному. Хтось говорить про це відкрито, хтось зраджує та приховує роками, хтось бʼється в спробах "все повернути" та трошки знизити градус ревнощів. Історії завжди різні, проте коли вони стають болючими це майже завжди повʼязане з фундаментальним руйнуванням довіри. Спочатку до себе, потім до партнера. Трошки моїх власних драм, трошки теорії і багато думок на тему, що виявилася надто актуальною для багатьох.

Надмірна відповідальність в житті часто існує в стані постійної тривоги: коли людина надто переживає про все, що відбувається навколо, та припиняє довіряти собі (і бачить це у відсутності довіри до світу навколо). Зрештою, нервова система втомлюється від вигаданих нами "монстрів" у вигляді тривожних думок, і тіло вбиває апатією. Що таке автоматичні думки? Чому виникає тривога та як від неї позбутися? І найраще в цьому — як ми потрапляємо в апатію та виходимо з цього стану? Спойлер: втеча від відповідальності призводить тільки до усвідомлення її важливості, адже коли ми "не знаємо, чого хочемо", ми не отримуємо зрештою геть нічого, або ж отримуємо купу крінжових історій, на які потім можна скаржитися та жалітися. Адже знати чітко, чого і як ти прагнеш досягати в житті, здатне кардинально змінити твій стан та реальність навколо. Залишається тільки подорослішати та вимкнути інфантилізм на користь власної свободи, яка без відповідальності, на превеликий жаль, існувати не може.

Тільки нещодавно я зрозуміла, чому мені стає так тривожно, коли зʼявляється близькість у стосунках з людьми, і чому за першої ж можливості я шукаю привід розчаруватися та втекти — і ні, це не популярний "уникаючий тип" привʼязаності — це страх та очікування втрати. Інколи інші люди стають потенційною загрозою, а стосунки перетворюються на чергове очікування "ну коли вже все" - чергове та нестерпне водночас, де образа або сварка дуже швидко "звільняють" від потенційного болю. Як це лікувати та чи варте розповідаю в новій порції ксентиментів.

Соціум, в якому ми знаходимося, на 95% зумовлює наші звички. Спілкування з людьми, більш успішними за нас, на 25% формує прибуток. До чого це? Спілкування та соціальний вплив відіграють визначну роль у досягненні цілей, котрі ми ставимо перед собою. І, як виявляється, споживання "слів" та "соціального шуму" має бути найбільш важливою дієтою, котрої варто дотримуватися в житті. Як та коли ми відчуваємо потребу чистити наше оточення, як ми власноруч блокуємо свою життєву енергію та коли варто згадати про те, що будь-який імпульс в житті — це "кола на воді", які повертаються результатами до нас. Отже, говоримо про якісні зміни та радикальну дієту від "порожнього шуму" на користь розвитку.

Всі ми граємося в ігри з людьми: соціум наче величезна пісочниця, де Гоффман з драматургічною соціологією невпинно спостерігає за нашими перевтіленнями зі справжніх нас на кращих, миліших, зліших, будь-яких інших себе. Навіщо нам цей театр одного актора? Мені — для швидкого дофаміну та відчуття "схвалення", що працює як агресивний допінг. Та чи надовго вистачає маски "гарної дівчинки" і коли її треба зривати? Вихід із зони соціального схвалення наче маленький політ-конфлікт: страждають люди, гинуть соціальні звʼязки (звісно, з наявністю раптових жертв серед здорових комунікацій), можливо, потребується евакуація до нового кола спілкування. Проте, як і завжди, злам однієї системи веде до побудови нової, але куди саме отримують кривтки "колішні гарні дівчата" після агресивного зриву масок?

Скільки себе памʼятаю, в мене не виходило сповільнюватись: кожен день хотілось жити насичено, завжди кажучи життю "так", щоб воно не підкидало. Іноді це призводить до розчарувань, іноді до сліз. Частіше - до незабутніх спогадів та зовсім ніколи до шкоди про зроблене. Проте, чому хтось живе на максимальній швидкості, а комусь достатньо сталості та спокою? І причина геть не в темпераменті (принаймні точно не тільки в ньому). Тож, говоримо в новому епізоді про чинники бажання жити кожен день, як у кіно та про те, куди зрештою це мене завело.

"Колишні завжди повертаються" — чи це правда, та чому на цьому місці можуть опинитися як наші минулі партнери, так і ми самі? В цьому епізоді говоримо про цінність слів, важливість сценаріїв "початку" та "завершення" світу пари, гормональну ломку та страх перед невизначеним майбутнім. Часом здається, що це сум за класним минулим, проте насправді все виявляється дуже логічно та просто. Висновок очікуваний: повернення ніколи не буває гарною ідеєю, проте виняток є — один, але значущий. Що це може бути та як працює наш мозок під час розставання — тема цього випуску.

Непередбачуване майбутнє - найстрашніший ворог близькості, якої, як не дивно, ми найбільше прагнемо в умовах непередбачуваного майбутнього. Нічого дивного, черговий соціальний парадокс — такий самий, як і те, що інтуїтивно ми всі знаємо, що значить бути близькими та чомусь очікуємо, наче цей конект стане частиною бонусної програми до слова "стосунки" або впаде на голову разом з хімією. Ми знаємо, прагнемо, та часто замість того, щоб будувати близькість - імітуємо її. Де щирість, чому ми біжимо та навіщо? Говоримо в новому епізоді подкасту.

"Спочатку побути насамоті з собою, щоб потім побудувати нормальні стосунки без третіх осіб", — таке я все частіше чую від геть різних людей. І це не дивно: війна штовхає нас до пошуку "близького кола" людей, руйнуючи бажання дистанції та тренд на поліаморію, проте страх перед власним відображенням в комунікації провокує саботувати стосунки. Що відбувається з близькістю сьогодні та чому нам так важко з нею навіть, коли ми прагнемо її (чи запевняємо себе в цьому)?

Під час війни близько в 5 разів збільшився попит на ворожіння, гороскопи та інші "знання", які наче здатні надати відчуття того, що все обовʼязково буде добре. Це очікувано, адже в стані хронічного стресу в нас неминуче відбувається послаблення прифронтальної кори та гіперактивація мигдалини, які кажуть "я хочу розуміти чому це все відбувається" або "скільки ще" або "чому саме я". Сюди ж додаємо дофамінову залежність, яка у відвідувача ворожки така сама, як і в рядового лудомана і вуаля - маємо тенденцію до розповсюдження магічного мислення. А от про наслідки ми не думаємо, бо прифронтальна кора з її стратегічним "потім" в нас присипляється. Проте, в подкасті поговоримо саме на тему того, куди веде нас "магічний шлях обізнанності", як це переростає в психоз та чи можна вважати медитації магічним мисленням.

Детальний план на майбутнє, мрії про своє життя через пʼять, десять, двадцять років, мета та система її досягнення - все це програє імпульсивним компромісам з невизначеністю під час війни. Мигдалина в нашому мозку саботує довгострокове планування, час продовжує стискатися наще вовча щелепа на шиї наших мрій і замість "гри в шахи" зі Всесвітом ми граємо в шаради з миттєвими примхами, вештаючись між "зараз хочу" та "живемо одним днем" і зрештою знаходячи себе на звалищі витрачених годин дорогоцінного життя. Так це чи ні та як на це впливати - говоримо в новому епізоді.

Ну що ж, відкриваємо другий сезон моїх сентиментів коротким саммарі всього, що відбувалось за останній час: втрата бізнесу (точніше коли ти, як директор сама його залишаєш), щось типу розлучення з поділом майна, відміна весілля та зрештою інше, яке нажаль завершилось трагедією. І сьогодні майже рік потому з цього моменту. Наразі в Україні проживає 250 000 жінок вдів віком до 40 років. Багато фільмів розподівають як це перші кілька місяців, коли все ще "картинно драматично" для соціума, а от про те, що відбувається коли "і просто так" ти починаєш жити далі та радієш життю наново чомусь не розмовляють. Ну от про це ми і поговоримо: як це коли минає біль, коли драма завершується, а статус залишається. Які вилазять страхи та внутрішні конфликти та як найгірше може стати шляхом до найкращого життя. Ласкаво прошу до свіжої порції к/сентиментів.