Християнські Проповіді

Дії 13:16-41, де ми маємо виголошену апостолом Павлом проповідь у синагозі Антіохії Пісідійській.

Будучи посланими Святим Духом від громади християн Антіохії Сирійської, Павло і Варнава вже звіщали Євангеліє Ісуса Христа на острові Кіпр, а перепливши частину Середземного моря від Пафа до Пергії, піднялися в гори та ввійшли до адміністративного центру південної частини римської провінції Галатії, тобто до Антіохії, що знаходиться на території теперішньої Туреччини. І як це був звичай у Павла, спочатку вони ввійшли до місцевої синагоги, щоб перше звістити Добру Новину своїм співвітчизникам, юдеям: «А по відчитанні Закону й Пророків, старші синагоги послали до них, переказуючи: Мужі-браття, якщо маєте слово потіхи для люду, промовте! Тоді Павло встав, і давши знака рукою, промовив: Послухайте, мужі ізраїльтяни, та ви, богобійні!» (13:15-16).

Сьогодні часто можна почути, що народ, який не знає своєї історії немає майбутнього. Чи як казав римський оратор Цицерон, що не знати про те, що відбувалося до твого народження, це бути постійною дитиною. Так для нас, українців, важливо знати і пам’ятати, що саме Україна є прямим нащадком Русі, до якої Російська Федерація ніякого етнічного, культурного та історичного стосунку немає, про це нагадує наш герб. Нам також варто пам’ятати, про що нагадує наш гімн, що ми козацького роду, якому властиве виборювання і відстоювання його незалежності. Саме в такому світлі потрібно дивитися на історію України двадцятого сторіччя, про що нагадує нам наш державний прапор.

Справді, дуже важливо знати історію свого народу, а якщо ця історія також є історією спасіння всього людства, важливість важко перенаголосити. Через те, звертаючись до своїх співвітчизників, апостол Павло розпочинає свою проповідь Божого Слова зі короткої історії народу Ізраїлю, в якій усі благодатні Божі діла і події вели до приходу Сина Давидового, Христа Спаса:

«Бог цих Ізраїлевих людей вибрав Собі отців наших, і підвищив народ, як він перебував у єгипетськім краї, і рукою потужною вивів їх із нього, і літ із сорок Він їх годував у пустині, а вигубивши сім народів в землі ханаанській, поділив жеребком їхню землю між ними, майже що по чотириста й п'ятидесяти роках» (17-20).

В історії спасіння Ізраїлю, що також і нашого спасіння, діє тільки Бог. Це Бог вибрав, підвищив, вивів, годував, вигубив сім народів, дав спадщину. 450 років – це 400 років в Єгипті, 40 років у пустелі, та 10 в Ханаані до завершення розподілу землі.

«Після того аж до Самуїла пророка Він їм суддів давав. А потім забажали царя, і Бог дав їм Саула, сина Кісового, мужа з Веніяминового племени, на чотири десятки років. А його віддаливши, поставив царем їм Давида, про якого й сказав, засвідчуючи: Знайшов Я Давида, сина Єссеєвого, чоловіка за серцем Своїм, що всю волю Мою він виконувати буде» (20-22).

Ізраїль не знищив усіх поганських народів на Обіцяній Землі, як того наказував Бог. Результатом цього був постійний неспокій та численні конфлікти між Божим народом і поганами, які його оточували. У ці важкі часи Бог давав Своєму народові суддів. Це не були люди, які вирішували судові справи, але обдаровані духовно і фізично чоловіки і жінки, які допомагали Ізраїлю перемагати ворогів. Останнім таким суддею від часів Мойсея був Самуїл. Хоча Самуїл виконував своє служіння добре і мудро, непокірний народ захотів царя. Саул був царем, якого вподобали собі люди. Давид був царем за вподобанням Божого серця.

Продовження в аудіо...

«І ото, коли сів Він із ними до столу, то взяв хліб, поблагословив, і, ламаючи, їм подавав... Тоді очі відкрилися їм, і пізнали Його. Але Він став для них невидимий...» (Лк.24:30-31).

Так закінчився для двох учнів перший день тижня, день Воскресіння їхнього Господа Ісуса Христа.

Майже рік назад для п’яти тисяч чоловіків, не рахуючи жінок і дітей, день також йшов до завершення. А після слухання про Боже Царство і зцілення хворих до Ісуса підійшли дванадцятеро та й сказали Йому: «Відпусти вже людей, нехай вони йдуть у довколишні села й оселі спочити й здобути поживи, бо ми тут у місці безлюдному!» (Лк.9:12). «І сказав Він до учнів Своїх: Розсадіть їх рядами по п'ятидесяти. І зробили отак, і всіх їх розсадили. І Він узяв п'ять хлібів та дві рибі, споглянув на небо, поблагословив їх, і поламав, і дав учням, щоб клали народові. І всі їли й наситились! А з кусків позосталих зібрали дванадцять кошів» (Лк.9:14-17).

Трохи згодом, будучи на самоті зі Своїми учнями, Ісус запитав їх: «За кого Мене люди вважають? Вони ж відповіли та сказали: За Івана Христителя, а ті за Іллю, а інші, що воскрес один із давніх пророків. А Він запитав їх: А ви за кого Мене маєте? Петро ж відповів та сказав: За Христа Божого! Він же їм заказав, і звелів не казати нікому про це. І сказав Він: Синові Людському треба багато страждати, і Його відцураються старші, і первосвященики, і книжники, і буде Він убитий, але третього дня Він воскресне!» (Лк.9:18-22).

Коли ж це пророцтво про Сина Людського вже виповнилося, саме того ж дня, двоє учнів ідуть із Єрусалиму до села Еммаус. По дорозі вони розмовляють між собою. Ось до них підходить Незнайомець. І не даючи Себе впізнати, запитує їх: «Що за речі такі, що про них між собою в дорозі міркуєте, і чого ви сумні? І озвався один, йому ймення Клеопа, та й промовив до Нього: Ти хіба тут у Єрусалимі єдиний захожий, що не знає, що сталося в нім цими днями? І спитався Він їх: Що таке? А вони розповіли Йому: Про Ісуса Назарянина, що Пророк був, могутній у ділі й у слові перед Богом і всім народом. Як первосвященики й наша старшина Його віддали на суд смертний, і Його розп'яли... А ми сподівались були, що Це Той, що має Ізраїля визволити. І до того, оце третій день вже сьогодні, як усе оте сталося... А дехто з наших жінок, що рано були коло гробу, нас здивували: вони тіла Його не знайшли, та й вернулися й оповідали, що бачили й з'явлення Анголів, які кажуть, що живий Він... І пішли дехто з наших до гробу, і знайшли так, як казали й жінки; та Його не побачили...» (Лк.24:17-24).

Чи не нагадують ці двоє учнів багатьох з нас? Ніби всі про все знають. Знають, що Божий Син стався людиною, що Він страждав, помер на хресті, був похований та воскрес на третій день. Більшість навіть вітають один одного: «Христос воскрес! Воістину воскрес!». Проте, як усе це стосується їх особисто, залишається для них закритим, подібно до цих двох учнів, що йшли з Єрусалиму в Еммаус.

Вони знали Його як Ісуса Назарянина, котрий на початку Свого публічного служіння читав про Себе в синагозі міста Назарет від пророка Ісаї: «На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених, щоб проповідувати рік Господнього змилування» (Лк.4:18-19). Вони визнавали Його за Пророка могутнього в ділі та слові, Пророка, про якого писав Мойсей: «Пророка з-посеред тебе, з братів твоїх, Такого, як я, поставить тобі Господь, Бог твій, Його будете слухати» (5М.18:15). Вони мали навіть на Нього якісь месіанські сподівання, які мали відповідати Божому плану визволення Ізраїлю, бо ходив Він «перед Богом і всім народом».

Продовження в аудіо...

«А дня першого в тижні, рано вранці, як ще темно було, прийшла Марія Магдалина до гробу, та й бачить, що камінь від гробу відвалений. Тож біжить вона та й прибуває до Симона Петра, та до другого учня, що Ісус його любив, та й каже до них: Взяли Господа з гробу, і ми не знаємо, де поклали Його! Тоді вийшов Петро й другий учень, і до гробу пішли. Вони ж бігли обидва укупі, але другий той учень попереду біг, хутчіш від Петра, і перший до гробу прибув. І, нахилившися, бачить лежить плащаниця... Але він не ввійшов. Прибуває і Симон Петро, що слідком за ним біг, і входить до гробу, і плащаницю оглядає, що лежала, і хустка, що була на Його голові, лежить не з плащаницею, але осторонь, згорнена, в іншому місці... Тоді ж увійшов й інший учень, що перший до гробу прибув, і побачив, і ввірував. Бо ще не розуміли з Писання вони, що Він має воскреснути з мертвих. І учні вернулися знову до себе» (Ів.20:1-10).

Чому ми боїмося смерті?

Марія боялась… Її Ісус мертвий… Вона не лише втратила дорогого їй друга, але й усю надію на спасіння. Рано вранці, першого дня тижня, Марія йде до Ісусового гробу. Не доходячи до місця, вона “бачить, що камінь від гробу відвалений.” Зі страхом Марія біжить назад до Єрусалиму, щоб сказати Петрові та Іванові цю жахливу новину: “Взяли Господа з гробу, і ми не знаємо, де поклали Його!” Вона не розуміла, що означає порожня могила. Налякана, Марія бачила лише смерть.

Ми пізнаємо чи коштуємо смерть різними способами. Когось смерть лякає невідомістю потойбіччя. Ми часто боїмося того, чого не знаємо, чи чого не бачили. Смерть лякає, бо вона веде до невідомого. Смерть також лякає, бо вона часто болюча, і не лише для помираючого, але й для залишеного… Жінка помирає від хвороби, плин якої швидкий або повільний. Чоловік гине раптово на війні чи у якійсь трощі. Як би не приходила смерть, вона робить це несподівано. Ми не так часто готові до смерті. Ми боїмося смерті і не хочемо мати з нею справи. Помираючі змушують нас думати про нашу смертність. Це не ті думки, якими ми хотіли б себе розважити.

Деякі люди не лякаються смерті. Вони розглядають її як перехід у небуття. Це просто кінець, чогось іншого поза цим не варто чекати. Таким є природний плин усього живого. Марно знайти якийсь зміст чи то в смерті, чи то в житті. Ми – це просто біологічні процеси випадкового матеріалу випадкового світу. Ми живемо, трудимось і помираємо. Це все.

Однак, для більшості з нас смерть представляє втрату, найболючішу з усіх втрат. Смерть забирає в нас найближчих. Вона розділяє нас від тих, хто наповнюють наше життя. Смерть залишає нас самотніми. Перед обличчям смерті – ми немічні та безпорадні. Медичні досягнення можуть допомогти у лікуванні хвороби чи у подовженні життя, проте смерть залишається кінцем.

Як би ми не розглядали смерть, кожен з нас зустрінеться з нею. Ніхто не застрахований від неї. Однак те, що багато не знають, це те, що фізична смерть є лише блідим образом значно глибшої та серйознішої смерті. Всі ми за природою мертві перед Богом. Наше тлінне існування знаходиться у гострому контрасті до того життя, чим є сам Бог і що Він бажає нам дати. Бог – це життя, Він живий. Лише Бог Сам по Собі є, і Він є поза всього іншого. Усе інше отримує своє існування, своє життя, від Нього. Він - “живий Бог.” Усі інші “боги,” які зовсім не боги, є лише ідолами.

Лише у світлі Божого життя ми можемо справді зрозуміти нашу смерть. Наша смерть, що вкорінена в Адамовому гріху, є спільним спадком всього людства. Вона перечить Божому життю. Бог створив нас жити, вдихнувши в нас життя … Проте ми повстали. Ми відкинули Його слово. Ми вибрали смерть. Ми вибрали гріх. Саме тому наша смерть – це так серйозно. Хіба це вже так дивно, що ми боїмося? Хіба дивно, що ми не знаходимо ніякого змісту в смерті? Це вже не дивно, що наші скорботи такі глибокі. Смерть лякає! Вона беззмістовна! Вона приносить нам нескінченні скорботи!

Продовження в аудіо...

«І коли вони наблизились до Єрусалиму, до Вітфагії й Віфанії, на Оливній горі, тоді Він посилає двох учнів Своїх, і каже до них: Ідіть у село, яке перед вами, і, входячи в нього, ви знайдете зараз прив'язане осля, що на нього ніхто ще з людей не сідав. Відв'яжіть його, і приведіть. Коли ж скаже хто вам: Що це ви робите? відкажіть: Господь потребує його, і відішле його сюди зараз. І вони відійшли, і знайшли те осля, що прив'язане коло воріт із надвору було при дорозі, і відв'язали його. А деякі з тих, що стояли там, сказали до них: Що ви робите? Пощо осля ви відв'язуєте? Вони ж їм відказали, як звелів їм Ісус, і відпущено їх. І вони привели до Ісуса осля, і поклали на нього плащі свої, а Він сів на нього. Багато ж народу стелили одежу свою по дорозі, а інші стелили дорогою зелень, натяту в полях. А ті, що йшли перед Ним і позаду, викрикували: Осанна! Благословенний, хто йде у Господнє Ім'я! Благословенне Царство, що надходить, Отця нашого Давида! Осанна на висоті!» (Мк.11:1-10).

Цей день відомий як Вербна чи Пальмова неділя, початок Святого чи Страсного тижня. Від початку Свого публічного служіння Ісус не вперше приходить до Єрусалиму. Євангеліє від Івана згадує щонайменше чотири випадки перебування Ісуса в Місті Миру до Вербної неділі. Проте це було Його останнє прибуття і Він знав, що Його там чекало.

Щонайменше тричі Ісус казав Своїм учням по дорозі до Єрусалиму: «Оце в Єрусалим ми йдемо, і первосвященикам і книжникам виданий буде Син Людський, і засудять на смерть Його, і поганам Його видадуть, і насміхатися будуть із Нього, і будуть плювати на Нього, і будуть Його бичувати, і вб'ють, але третього дня Він воскресне!» (Мк.10:33-34).

Отже, Він йде, будучи готовим виконувати волю Свого Отця і викупити людство через Його страждання і смерть. Учні визнали Його за Христа, хоча ще повністю не розуміли, що це означає. В Єрихоні Вартимей звертався до Нього як до Сина Давидового. Інші називали Його Сином Божим. Те, що відбувалося в ту неділю, учні зрозуміють вже після Його вознесіння, а більшість людей аж після П’ятидесятниці.

Прийшовши на Оливну гору, що поблизу Вітфагії й Віфанії, Ісус посилає двох учнів до найближчого села за ослям. Якщо хтось питатиме їх, для чого вони відв’язують осля, то вони мали казати, що його потребує Господь і незабаром Він поверне його. Все відбулося саме так, як казав Ісус. Що наголошувало на божественності Останнього і чудесному плину самої події. Те, що власники осляти дозволили учням узяти осля і його матір, означало, що вони знали Ісуса і довіряли Йому. Безперечно, їм було відомо про багато чудес, учинених Господом, зокрема про останнє чудо – воскресіння Лазаря.

Той факт про «осля, що на нього ніхто ще з людей не сідав» вказував на його використання для священної обрядової цілі. Що могло бути більш священним, ніж увезення Агнця Божого до Єрусалиму для принесення Його в жертву? Хіба пророк Захарій не проголошував ще 500 років назад про це: «Радій вельми, о дочко Сіону, веселись, дочко Єрусалиму! Ось Цар твій до тебе гряде, справедливий і повний спасіння, покірний, і їде на ослі, і на молодім віслюкові, сині ослиці» (9:9)?

Ягня на осляті. Таке побачиш не часто, можливо в цирку, хоча навіть там такого не буде. За чотири дні до Пасхи євреї мали вибрати ягня в жертву, ягня безвадне. Було багато молодих безвадних ягнят, проте лише одне було справді без вади, чисте, досконале, без гріха. І це одне Ягня їде на осляті. А як щодо всіх тих багатьох ягнят, яких приносили у жертву за всі часи Старого Заповіту? Вони мали лише тоді якесь значення, якщо вказували на те одне Ягня, що їде на осляті.

Продовження в аудіо...

«Бо й юдеї жадають ознак, і греки пошукують мудрости, а ми проповідуємо Христа розп'ятого, для юдеїв згіршення, а для греків безумство, а для самих покликаних юдеїв та греків Христа, Божу силу та Божую мудрість!» (1Кор.1:22-24).

Для острівної держави, такої як Велика Британія, життєво-важливими були, перш за все морські комунікації, система кровообігу економіки країни. У роки Другої світової війни від налагодженої роботи морських шляхів залежало життя британців. Якщо прямому загарбанню німцями Великої Британії заважало море, то перекриття нацистами морських шляхів, означало смерть Британської економіки та неможливість отримання допомоги з Америки. Через те, для Великої Британії головна битва Другої світової війни була морською.

Для британського військового морського флоту надзвичайно важливо було знати про пересування німецьких підводних човнів і кораблів, які найчастіше нападали на морські продовольчі та сировинні каравани, що прямували з Америки. Для безпеки вантажу військовому конвою необхідно було знати місце нападу противника. Адже розтягнутість каравану практично унеможливлювала швидке реагування конвою. Останній також міг бути зненацька затоплений. Британські військові легко лапали хвилю зв’язку супротивника, однак, що вона передавала, для них було повною загадкою.

Код шифрування німецького зв’язку так і називався «загадка», бо грецьке слово, яке при цьому використовувалось було «enigma». Для шифрування німці використовували спеціальну машинку, яку також називали «enigma». Ця шифрувальна машинка навмання вибирала цифрові комбінації, розшифрувати які могла лише така ж сама машинка з вірно введеним алгоритмом декодування.

До середини 1943 року рух німецьких човнів був повна enigma для британського флоту. Тисячі де-шифрувальників день і ніч працювали протягом декількох років без жодних результатів, щоб зламати «enigma». Лише після того, як одна з машинок потрапила в руки британських математиків разом з одним перехопленим розшифрованим повідомленням, вдалося зламати код. І лише після того, як enigma була зламаною, Британський флот зміг переломити хід бойових дій на свою користь.

Така enigma для природньої людини, людини, якою ми всі народилися, якою кожен з нас був від народження, яку апостол Павло називає тілесною, а ми називаємо гріховною, є Слово Боже. Мільйони намагалися і намагаються своїми власними зусиллями зламати шифрувальний для них код. Однак, і по сьогоднішній день Слово Боже, Святе Писання, залишається для них нерозкритою еніґмою. Ті, хто вважає себе мудрими у цьому світі, що тільки і не використовували, щоб зламати код enigma.

Серед так званих декодувальних ключів цього віку можна знайти філософії Аристотеля і Платона, теорію еволюції Дарвіна, психологію Фрейда, діалектику Гегеля, політекономію Маркса, чи просто звичайний людський досвід, звичайні переживання, відчуття чи глузд самої грішної людини. Однак, слова апостола стоять непорушними: «А людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно» (1Кор.2:14).

Тілесна, або грішна, людина вважає себе мірилом усього, розглядаючи все з позицій людської мудрості та сили. І коли така людина береться за Боже Слово, для неї Писання завжди залишатимуться нерозгадана enigma. Через те і пише апостол Павло: «Де мудрий? Де книжник? Де дослідувач віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту? Через те ж, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді» (1Кор.1:20-21).

Продовження в аудіо...

«Раз вигонив Він демона, який був німий. І коли демон вийшов, німий заговорив. А народ дивувався. А деякі з них гомоніли: Виганяє Він демонів силою Вельзевула, князя демонів... А інші, випробовуючи, хотіли від Нього ознаки із неба. Він же знав думки їхні, і промовив до них: Кожне царство, само проти себе поділене, запустіє, і дім на дім упаде. А коли й сатана поділився сам супроти себе, як стоятиме царство його? А ви кажете, що Вельзевулом вигоню Я демонів. Коли ж Вельзевулом вигоню Я демонів, то чим виганяють їх ваші сини? Тому вони стануть вам суддями. А коли перстом Божим вигоню Я демонів, то справді прийшло до вас Боже Царство. Коли сильний збройно свій двір стереже, то в безпеці маєток його. Коли ж дужчий від нього його нападе й переможе, то всю зброю йому забере, на яку покладався був той, і роздасть свою здобич. Хто не зо Мною, той проти Мене; і хто не збирає зо Мною, той розкидає!» (Лк.11:14-23).

Коли Ісус прийшов до Капернауму, Він не бажав залишатися невідомим. Бо Він справді хотів, щоб світло Його божественного вчення і надприродних чуд прилюдно засяяло. Саме тому люди приводили до Нього різних хворих і слабих, щоб Він їм допоміг. Серед них також був один сумний, зажурений чоловік, ким заволодів диявол і зробив його сліпим, глухим і німим. Як це і пише Матвій: «Тоді привели до Нього німого сліпця, що був біснуватий, і Він уздоровив його, так що німий став говорити та бачити» (12:22).

Таким чином, цей чоловік не міг бачити Боже діло творення, ані чути Боже Слово, ані проголошувати хвалу Богові. Господь змилосердився над ним, звільнивши його від пут диявола. Відразу після цього цей бідний чоловік знову міг належно використовувати свої очі, вуха і язик, щоб прославляти Бога, і для свого добробуту.

Сам Христос показує нам, чого нам навчитися від цього чуда, бо у Своїй проповіді, яку Він відразу проголошує, Ісус порівнює диявола до сильного озброєного чоловіка, який стереже свій маєток. Ніхто не міг його здолати, ані зруйнувати і пограбувати його маєток, допоки Сам Господь Христос, як дужчий, не здолає його, зв’язавши і пограбувавши того.

Оскільки це є головне вчення цього чуда, Христос хоче, щоб ми розглядали цього бідного чоловіка як образ всього людства після гріхопадіння, а його нещасний стан відображає владу і силу диявола, які досягнув диявол над людиною через гріх.

Справді, первинно людина була створена за образом Божим у правдивій праведності та святості. Людина була шляхетним помешканням для Святого Духа, власне для всієї Святої Трійці. Вона не лише мала здорові очі, вуха і язик, але також її душа була здоровою і досконалою. Людина мала такий гострий і чистий зір, що з усіх Божих творінь, вона знала Господа Бога досконало. Людина мала такі чисті та відкриті вуха, що могла чути Самого Бога і всіх святих ангелів з Ним. Людина мала такий чистий і святий язик, що постійно його використовувала для прославлення свого Творця. Підсумовуючи все це, всі члени людини були нічим іншим як знаряддями праведності, які керувалися Самим Богом, Котрий використовував їх на всяке благо.

Людина не залишилась у таких блаженстві та славі. Натомість, вона втратила цю велику славу через гріхопадіння, а замість того впала у велике нещастя і шкоду разом з усіма нащадками. Коли раніше вона була дитям Божим, то тепер вона стала дитям Божого гніву. Коли раніше вона була місцем помешкання Святого Духа, тепер вона стала знаряддям диявола. Коли раніше вона була святою, чистою і досконалою тілом і душею, то тепер вона стала жалюгідною і зіпсутою душею і тілом.

Продовження в аудіо...

«Зверніться до Мене й спасетесь, всі кінці землі, бо Я Бог, і нема більше іншого Бога!»(Іс.45:22).

«Де ти? Адаме! Де ти?», - кличе Господь.«Почув я Твій голос у раю і злякався, бо нагий я, і сховався», - відповідає той, розуміючи, що його викрито, і що ніде сховатися.«Хто сказав тобі, що ти нагий? Чи ти не їв з того дерева, що Я звелів був тобі, щоб ти з нього не їв?»(1М.3:11) – запитує Господь Бог Адама, даючи тому нагоду виправитися, покаятись і звернутися. Проте, чи Адам на таке вже здатний? Чи може він тепер себе виправити, сам покаятись, чи звернутися до Бога за прощенням? Ні!... Радше, він не визнає своєї провини, переводячи її на іншого, навіть звинувачуючи Бога у своєму гріхові: «Жінка, що дав Ти її, щоб зо мною була, вона подала мені з того дерева, – і я їв» (1М.3:12).

«Мойсею, Мойсею!» – лунає з палаючого куща.«А той відказав: Ось я! І сказав Він: Не зближайся сюди! Здійми взуття своє з ніг своїх, бо те місце, на якому стоїш ти, земля це свята! І сказав: Я Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісака й Бог Якова! І сховав Мойсей обличчя своє, бо боявся споглянуть на Бога!»(2М.3:4-6). Бо так само як і Адам, за природою своєю Мойсей був грішником, тобто, мертвим у гріху і переступу дитям Божого гніву.

«Зверніться до Мене й спасетесь»- кличе Господь через Свого пророка.

«Самуїле, Самуїле! А він відказав: Ось я! І побіг він до Ілія та й сказав: Ось я, бо ти кликав мене. А той відказав: Я не кликав. Вернися, лягай. І він пішов і ліг. А Господь далі покликав: Самуїле, Самуїле! І встав Самуїл, і пішов до Ілія та й сказав: Ось я, бо ти кликав мене. А той відказав: Не кликав я, сину мій. Вернися, лягай. А Самуїл ще не пізнав голосу Господа, і ще не відкрилося йому Господнє слово. А Господь далі покликав Самуїла третій раз. І він устав, і пішов до Ілія та й сказав: Ось я, бо ти кликав мене. І зрозумів Ілій, що то Господь кличе отрока. І сказав Ілій до Самуїла: Іди, лягай. І якщо знову покличе тебе, то скажеш: Говори, Господи, бо раб Твій слухає Тебе!»(1Сам.3:4-9). Чи міг Самуїл звернутися до Господа, коли навіть не знав, що то саме Він до нього промовляє?...

«Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш? А він запитав: Хто Ти, Пане? А Той: Я Ісус, що Його переслідуєш ти. Трудно тобі бити ногою колючку! А він, затрусившися та налякавшися, каже: Чого, Господи, хочеш, щоб я вчинив? А до нього Господь: Уставай, та до міста подайся, а там тобі скажуть, що маєш робити!»(Дії 9:4-9). Чи вирішував щось тут Савло, він же Павло? Чи співпрацював він у своєму наверненні з Богом? Чи провідний переслідувач церкви сам зупинився і звернувся до Ісуса? А що було далі?

«Ананію! А він відказав: Ось я, Господи! Господь же до нього: Устань, і піди на вулицю, що Простою зветься, і пошукай в домі Юдовім Савла на ймення, тарсянина, ось бо він молиться»(10-11).

«І Ананій пішов, і до дому ввійшов, і руки поклавши на нього, промовив: Савле брате, Господь Ісус, що з'явився тобі на дорозі, якою ти йшов, послав ось мене, щоб став ти видющий, і наповнився Духа Святого! І хвилі тієї відпала з очей йому ніби луска, і зараз видющий він став... І, вставши, охристився» (Дії 9:17-18).

«Зверніться до Мене й спасетесь!»- промовляє Господь.

Справді, те, що каже Господь, закликаючи нас, чиниться силою Його святого Слова, творчою силою Божого Слова. Бо те, що Боже Слово наказує до виконання, виконується. Ось як це відбулося зі мертвим Лазарем, котрий вже чотири дні як без ознак життя, а його тіло вже розкладається, бо смердить. Слово Боже чинить те, що наказує. Ісус каже гучним голосом: «Лазарю, – вийди сюди!» «І вийшов померлий, по руках і ногах обв’язаний пасами, а обличчя у нього було перев’язане хусткою» (Ів.11:43-44).

«Зверніться до Мене й спасетесь!»- наказує Боже Слово.

Продовження в аудіо...

Для дириґетна хору. Псалом Давидів.

Разом зі 32-м 51-й Псалом пов’язаний з Давидовими гріхами перелюбу та вбивства і наступним каяттям після візиту пророка Натана до царя зі словом докору, а згодом зі словом прощення. Давид вчинив перелюб з дружиною Урія, Версавією, а щоб приховати свій гріх та її вагітність, цар посилає Урію на передову війни, де той гине. Цілий рік проживає Давид у невірі, нерозкаяним, поки не прийшов Господній пророк Натан зі словом Закону та Євангелія.

Пишучи один зі своїх найвідоміших псалмів, Давид все ще перебуває під тягарем провини гріха, нагромаджуючи зі зростаючою інтенсивністю прохання про прощення та усунення провини. Лише могутнє прощення може забрати цей руйнівний тягар гріха. Давид розпочинає 51-й Псалом зі благання про прощення:

«Помилуй мене, Боже, з великої милости Твоєї, і з великого милосердя Свого загладь беззаконня мої! Обмий мене зовсім з мого беззаконня, й очисти мене від мого гріха» (3-4)

Давидове прохання ґрунтується на Божій благодаті, Господній милості та милосерді, а не на його, Давида, діях. Це саме благодаттю ми прощені, а не вчиненими нами ділами, чи нашим вимолюванням, чи глибиною вистражданого нами. Ані спонукане нами розкаяння, чи нагромадження нами діл на виплачування чи загладжування провини не можуть покрити жодного нашого гріха. Лише Христові страждання і смерть є достатньою заплатою за кожен наш гріх та гріхи всього світу.

Серйозність особистого гріха підкреслюється нагромадженням Давидом різних слів, що зазначають гріх: беззаконня, провина, гріх. Гріх – це повстання проти Бога, це ненависть до Бога, це порушення Божого закону, це неспроможність жити відповідно до стандарту встановленого Богом. Гріх – це заперечення Бога і Його волі. Гріх огидно псує Боже добре твориво. Гріх розміщує нас під Божим святим і справедливим гнівом, роблячи нас «дітьми гніву» (Еф.2:3).

Хоча руйнівні наслідки гріха великі, очищення від гріха є повним і всебічним. Гріх стерто, ми обмиті від гріха, нас очищено: «Кров Ісуса Христа, Його Сина, очищує нас від усякого гріха» (1Ів.1:7).

Вірші 51-го Псалма складають одне з найясніших і найпрекрасніших тверджень про прощення у Старому Заповіті. Разом зі паралельними твердженнями апостола Павла вони показують, що завжди був лише один шлях спасіння. Від Адама до кінця світу цього, одним єдиним шляхом спасіння було, і завжди буде, прощення, яке ґрунтується на Божій благодаті, яке здобуте для нас життям, стражданням і смертю Христа Ісуса, через віру в Якого воно стає нашим:

«А Божа праведність через віру в Ісуса Христа в усіх і на всіх, хто вірує, бо різниці немає, бо всі згрішили і позбавлені Божої слави, але дарма (дарунком) виправдуються Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі, що Його Бог дав у жертву примирення (ублагання) в крові Його через віру» (Рим.3:22-25).

«Бо свої беззаконня я знаю, а мій гріх передо мною постійно. Тобі, одному Тобі я згрішив, і перед очима Твоїми лукаве вчинив, тому справедливий Ти будеш у мові Своїй, бездоганний у суді Своїм. Отож я в беззаконні народжений, і в гріху зачала мене мати моя» (5-7).

У цьому чудовому сповіданні Давид перше визнає свої дійсні гріхи, які у даному випадку були перелюб і вбивство. Давид визнає, що ці гріхи були не просто злочинами проти Версавії, з якою він вчинив перелюб, проти Урії, якого він підступно вбив, чи проти людей, яких він образив чи звів своїм гріхом. Давидів гріх, понад усе, був дією повстання проти святого Бога. Давидів гріх показує величезну невдячність за численні Божі благословення і привілеї дані йому. Лукавство його гріха підсилюється лицемірством Давида, в якому той намагається прикрити свій переступ. Справедливими, таким чином, залишаються суворий вердикт і покарання, які пророк Натан від Божого імені проголошує Давидові.

Продовження в аудіо...

«Оце в Єрусалим ми йдемо, і все здійсниться, що писали Пророки про Людського Сина. Бо Він виданий буде поганам, і буде осміяний, і покривджений, і опльований, і, збичувавши, уб'ють Його, але третього дня Він воскресне!» (Лк.18:31-33).

Це вже втретє Лука записує Ісусові слова, сказані Його учням, про страждання, смерть і воскресіння Людського Сина. Перші два проголошення, які записав євангеліст, відбулися ще в Галілеї, за тиждень до Преображення і на наступний день після Преображення відповідно.

Після того як Петро від імені всіх учнів промовив до Ісуса: «Ти – Христос, Син Бога живого» (Мт.16:16), Спаситель казав їм: «Синові Людському треба багато страждати, і Його відцураються старші, і первосвященики, і книжники, і буде Він убитий, але третього дня Він воскресне!» (Лк.9:22).

Через тиждень троє із дванадцяти учнів, «бувши самовидцями Його величі» (2Пет.1:16), стали свідками ще однієї проповіді про майбутнє для них Христове звершення Його служіння, про Його «вихід» через страждання, смерть і воскресіння. І як про це пише Лука: «І ось два мужі з Ним розмовляли, були то Мойсей та Ілля, що з'явилися в славі, і говорили про кінець (вихід) Його, який в Єрусалимі Він мав докінчити» (9:30-31).

А наступного дня, зійшовши з гори Преображення та уздоровивши хлопця, який мав нечистого духа, Ісус знову промовив до учнів Своїх: «Вкладіть до вух своїх ці ось слова: Людський Син буде виданий людям до рук... Проте не зрозуміли вони цього слова, було бо закрите від них, щоб його не збагнули, та боялись Його запитати про це слово» (9:44-45).

Коли через пів року, йдучи до Єрусалиму, Ісус знову казав те саме про Сина Людського, наголошуючи цього разу і про участь язичників у Його стражданнях і смерті, Лука знову зазначає: «Та з цього нічого вони не збагнули, і ця річ перед ними закрита була, і сказаного вони не розуміли» (18:34).

«А людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно» (1Кор.2:14), – пише про природні здібності людини до Божих речей апостол Павло. Серед таких Божих речей знаходиться і Божий план спасіння людства. Саме тому, коли Петро вперше почув від Ісуса, що Той «мусить іти до Єрусалиму, і постраждати багато від старших, і первосвящеників, і книжників, і вбитому бути, і воскреснути третього дня», він відводить Ісуса набік і «став Йому докоряти й казати: Змилуйся, Господи, такого Тобі хай не буде!» (Мт.16:21-22). Ісус же відповів Петрові на це: «Відступися від Мене, сатано, ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське!» (Мт.16:23).

«Бо думка тілесна то смерть, а думка духовна життя та мир, думка бо тілесна ворожнеча на Бога, бо не кориться Законові Божому, та й не може. І ті, хто ходить за тілом, не можуть догодити Богові» (Рим.8:6-8) – знову пише апостол Павло – «А людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно» (1Кор.2:14).

Духовне ж розуміння приходить до людини тільки, коли Бог їй розкриває очі, на що і вказує Лука, розповідаючи нам далі про зцілення Ісусом сліпого чоловіка: «І сталось, як Він наближався був до Єрихону, один невидющий сидів при дорозі й просив. А коли він прочув, що проходить народ, то спитався: Що це таке? А йому відказали, що проходить Ісус Назарянин. І став він кричати й казати: Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!» (Лк.18:35-38).

Продовження в аудіо...

І, ввійшовши Ісус, переходив через Єрихон. І ось чоловік, що звався Закхей, він був старший над митниками, і був багатий, бажав бачити Ісуса, хто Він, але з-за народу не міг, бо малий був на зріст. І, забігши вперед, він виліз на фіґове дерево, щоб бачити Його, бо Він мав побіч нього проходити. А коли на це місце Ісус підійшов, то поглянув угору до нього й промовив: Закхею, зійди зараз додолу, бо сьогодні потрібно Мені бути в домі твоїм! І той зараз додолу ізліз, і прийняв Його з радістю. А всі, як побачили це, почали нарікати, і казали: Він до грішного мужа в гостину зайшов! Став же Закхей та й промовив до Господа: Господи, половину маєтку свого я віддам ось убогим, а коли кого скривдив був чим, верну вчетверо. Ісус же промовив до нього: Сьогодні на дім цей спасіння прийшло, бо й він син Авраамів. Син бо Людський прийшов, щоб знайти та спасти, що загинуло!(Лк.19:1-10)

«Закхею, зійди зараз додолу, бо сьогодні потрібно Мені бути в домі твоїм!». Божественна необхідність перебувати Божому Сину в домі грішника зумовлена тим, що Бог об’являє Себе нам у Христі Ісусі. У Христі стається для нас Богоявлення. Різдво, Хрищення, Преображення, Велика П’ятниця, Воскресіння і Вознесіння Ісуса Христа – усе це Богоявлення. Весілля у Канні Галілейській, уздоровлення сотникового раба, нагодування п’яти тисяч, втихомирення бурі – це також Богоявлення.

Перебування Сина Людського в домі грішника і споживання там їжі – це також Богоявлення, бо тут також ми маємо ту саму Божественну необхідність, що промовляє: «Так написано є, і так потрібно було постраждати Христові, і воскреснути з мертвих дня третього, і щоб у Ймення Його проповідувалось покаяння, і прощення гріхів між народів усіх»(Лк.24:46-47). «Бо сьогодні потрібно Мені бути в домі твоїм»- це ніщо інше як Боже виконання для грішника Своїх слів: «Приємного часу почув Я тебе, і поміг Я тобі в день спасіння! Ось тепер час приємний, ось тепер день спасіння» (2Кор.6:2).

Місто Єрихон дві тисячі років назад мало одну особливість, яка робить його подібним до сучасного Кам’янця-Подільського. Як українське місто сьогодні, так і юдейське місто першого сторіччя, складалося зі старого історичного містечка і нового адміністративного центру. Саме виходячи зі старого Єрихону, мури якого колись впали під звуки сурми і крику народу Ізраїлю при вході до Обіцяної землі, Ісус зцілює сліпого Варфоломія, повертаючи зір йому та його сліпому колезі. Увійшовши до нового міста, Ісус не зупиняється, але повільно проходить через нього. Бо того, кого Він шукає, вдома немає, бо той десь у місті на одному зі великих дерев цієї прекрасної оази, що зветься Єрихоном.

Єрихон того часу був багатим і квітучим містом, повним джерел, зелені та цвіту, місто бальзаму, мира і меду, парфуми і троянди, земний рай. Це було місцем зупинки подорожніх перед кінцевим сходженням до Єрусалиму, від 300 метрів нижче рівня моря до 800 метрів над морем, що займало один день пішої ходи. В Єрихоні також знаходилась колонія священиків. Проте Ісус не шукав їхньої компанії, Він хотів знайти митника, про якого Лука пише наступне: «І ось чоловік, що звався Закхей, він був старший над митниками, і був багатий, бажав бачити Ісуса, хто Він, але з-за народу не міг, бо малий був на зріст. І, забігши вперед, він виліз на фіґове дерево, щоб бачити Його, бо Він мав побіч нього проходити».

Продовження в аудіо...

«Оце Отрок (Слуга) Мій, що Я підпираю Його, Мій Обранець, що Його полюбила душа Моя. Я злив Свого Духа на Нього, і Він правосуддя народам подасть. Він не буде кричати, і кликати не буде, і на вулицях чути не дасть Свого голосу. Він очеретини надломленої не доломить, і ґнота тліючого не погасить, буде суд видавати за правдою. Не втомиться Він, і не знеможеться, поки присуду не покладе на землі, і будуть чекати Закона Його острови» (Іс.42:1-4).

«Оце Отрок Мій» - «Оце Слуга Мій» - Так через пророка Ісаю Господь представляє когось дуже важливого і особливого. Звісно, що Бог має багато слуг. Господніми слугами чи отроками називаються Авраам, Мойсей, Давид, Ісая, ба навіть Навуходоносор. Кожному з них Бог давав певне особливе завдання в історії нашого спасіння. Проте тут Господь Бог проголошує про когось надзвичайно важливого, так ніби Бог простягає Свою руку і тицяє на нього пальцем, кажучи усім: «Ось Він, Мій Слуга, Мій Отрок». Жоден інший слуга Господній не мав такого представлення. Якщо усіх Божих слуг разом зібрати, увага буде належати лише Йому, саме цьому Господньому Отроку.

Щоб показати важливість цього Слуги, Бог забезпечує нас контрастом попереднього розділу, вказуючи на фальшивих богів: «Тож ніщо всі вони, їхні чини марнота, вітер та порожнеча їхні ідоли!» (Іс.41:29). Проте не так із цим Отроком, не так з Його ділом. Цей Слуга вершитиме Господнє діло.

Він правосуддя народам подасть.Зауважте, Його служіння стосується не одного народу, а народів, Його діло зачепить не тільки народ Ізраїлю, а й усіх язичників. Його діло – це вершити правосуддя. Цей термін визначає Євангеліє. Бо Добра Звістка– це Боже судове проголошення всьому світові, що той невинний, святий та виправданий. Весь світ, усі народи, стоять перед Божим судом засудженими та винними в гріхах і переступах, але завдяки ділу цього Отрока, Бог проголошує світ вільним від гріха, виправдовуючи всі народи заради Христа-Месії. Воістину це Добра Новина.

Яким чином цей Слуга виконає Своє завдання? Він не робитиме це як чинить Навуходоносор, чи навіть Давид, які вершили свої справи силою. Ще один контраст. У попередньому розділі Бог через Ісаю проголошує піднесення перського царя Кіра: «Я з півночі мужа збудив і прийшов він, зо схід сонця в Ім'я Моє кличе, і він буде чавити князів, мов ту грязюку, й як ганчар глину топче» (41:25). Проте Слуга, на якого звертає нашу увагу Бог, буде тихий, скромний і лагідний. «Він не буде кричати, і кликати не буде, і на вулицях чути не дасть Свого голосу».

Хто цей Слуга? Навіть Авраам рятував Лота силою, а Мойсей посилав Левитів з мечем для встановлення порядку. На цей момент вже має бути ясно, що цей Отрок – це прийдешній Месія. Захарій описав Його як царя, котрий гряде до Єрусалиму, «справедливий і повний спасіння, покірний, і їде на ослі»(Зах.9:9). Ми знаємо Його як Ісуса Христа, а опис Його, який продовжується, забирає всі сумніви. Якщо в когось ще залишились якісь запитання щодо ідентичності Отрока, зверніться до євангеліста Матвія, 12 розділ, котрий цитує саме ці вірші від пророка Ісаї на підтвердження цьому (Мт.12:15-21).

Коли шлях царя Кіра до перемоги нажене страху на острови, цей Отрок буде лагідним, острови покладатимуть надію на Слова цього Отрока. Він слабкого не гнобитиме, а того, хто стане Йому на дорозі, не проганятиме. «Він очеретини надломленої не доломить, і ґнота тліючого не погасить».

Десь сорок років раніше, пророк Ісая проголошував про цього Отрока: «І вийде Пагінчик із пня Єссеєвого, і Галузка дасть плід із коріння його. І спочине на Нім Дух Господній, дух мудрости й розуму, дух поради й лицарства, дух пізнання та страху Господнього» (Іс.11:1-2). Дух дасть цьому Слузі силу виконати Своє завдання.

Продовження в аудіо...

«Як настало ж виповнення часу, Бог послав Свого Сина, що родився від жони, та став під Законом, щоб викупити підзаконних, щоб усиновлення ми прийняли. А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, що викликує: Авва, Отче! Тому ти вже не раб, але син. А як син, то й спадкоємець Божий через Христа» (Гал.4:4-7).

«Як настало ж виповнення часу...», «вийшов наказ царя Августа переписати всю землю. Цей перепис перший відбувся тоді, коли владу над Сирією мав Квіріній» (Лк.2:1-2).

Римські солдати приїзджають в одне з віддалених міст Галілеї, де при «надії» є одна молода жінка. Один із них проголошує, що кожний мешканець міста повинен переписатися в місті, звідки походить його рід. Марію перехоплює подих. Остання деталь, якої бракувало, виповнюється. Вона проживає в Назареті, хоча пророцтво каже, що Месія народиться в далекому Вифлеємі. Ось сам кесар відіграє несподівану роль і наказує їй іти до «міста Давидового», до «Дому Хліба», щоб їй породити «Хліб Життя».

«Як настало ж виповнення часу, Бог послав Свого Сина, що родився від жони, та став під Законом, щоб викупити підзаконних, щоб усиновлення ми прийняли»(Гал.4:4-5).

«Коли ж виповнились вісім день, щоб обрізати Його, то Ісусом назвали Його, як був Ангол назвав, перше ніж Він в утробі зачався. А коли за Законом Мойсея минулися дні їхнього очищення, то до Єрусалиму принесли Його, щоб поставити Його перед Господом, як у Законі Господнім написано: Кожне дитя чоловічої статі, що розкриває утробу, має бути посвячене Господу, і щоб жертву скласти, як у Законі Господньому сказано, пару горличат або двоє голубенят» (Лк.2:21-24).

Бог дав Семенові обітницю: перед смертю він побачить Месію. Одного дня, якимось чином, коли його слабкі очі, як завжди, переглядали людські обличчя у храмовому дворі, Христові пахощі зустріли Семена у святому подихові. Семен побачив їх...

Він почовгав до двох селян та їхнього маленького хлопчика. Він взяв маленького Ісуса на руки. І коли Семен заговорив, це не було: «Який сильний хлопчик», а «Владико, Господи». Його перші слова – це не пояснення для здивованих батьків, але хвала живому Богові:

«Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм із миром, бо побачили очі мої Спасіння Твоє, яке Ти приготував перед всіма народами, Світло на просвіту поганам і на славу народу Твого Ізраїля!» (Лк.2:29-32).

Те, що тут сказав Семен, було тим, що його життя виповнюється, що смерть є його другом, а Бог дотримався обітниці, що він дивиться в обличчя спасіння і відчуває тепле світло слави на його лиці. І дивним є те, що коли Семен казав усе це, він дивився на немовля. Це був Семенів дар – дивитися на Немовля і бачити значно більше. Святий Дух допоміг Семену розв’язати духовний конфлікт між вірою і баченням.

Нас прошено довіряти тому, чого ніколи не бачили, на основі обітниці Того, Кого ніколи не зустрічали. Принцип «зажди і побачиш» тут не спрацює. Ми пропустимо все. І це значить все, що можна пропустити. Тут потрібно вірити, щоб бачити...

Обрізання Дитяти на восьмий день та Його посвячення Господу в храмі для очищення матері на сороковий день – все це не було необхідним для безгрішного Немовляти, названого Ісусом, що значить Спаситель. Його обрізання і посвячення було необхідним для нас, щоб Посланий від Отця і народжений «від жони» Син, «став під Законом, щоб викупити підзаконних», щоб викупити всіх нас, що Закона не виконали. Безгрішний Син Божий стає під Закон замість нас, а свідченням цьому є Його обрізання та посвячення. Адже ми, як підзаконні, потребуємо викуплення, яке здійснити може лише підзаконний. Через те Він «став під Законом, щоб викупити підзаконних, щоб усиновлення ми прийняли. А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, що викликує: Авва, Отче!» (Гал.4:5-6).

Продовження в аудіо...

Бо я не соромлюсь Євангелії, бо ж вона – сила Божа на спасіння кожному, хто вірує(Рим.1:16).

Цю саму думку про силу Божу на спасіння, якою Павло розпочинає визначати головну тему свого Послання до римлян, діва Марія, в утробі якої Слово сталося тілом, висловлює посередині другої частини її величального псалма наступним чином: «Він могутніх скидає з престолів, підіймає покірливих, удовольняє голодних добром, а багатих пускає ні з чим!»(Лк.1:52-53).

Слово «Євангеліє» походить з грецької мови і означає «благовість» чи «добра звістка». Євангеліє стосується того факту, що Бог має проголосити Добру Звістку до грішників, а саме, що їхні гріхи прощені, що вони проголошені невинними завдяки ділу Ісуса Христа, Божого Сина.

Саме слово «Євангеліє» використовується по різному. По-перше, Євангеліє стосується тих частин Святого Писання, які розповідають саму історію про Ісуса, про Його життя, смерть і воскресіння. І тут ми говоримо про Євангеліє від Матвія, Марка, Луки та Івана. По-друге, де-коли ми використовуємо слово Євангеліє значно ширше, говорячи про Боже об’явлення, незважаючи на його зміст. По-третє, ми використовуємо слово Євангеліє, звертаючись безпосередньо до Ісусового діла заради нас. Це є саме та Добра Звістка, що Бог примирився зі світом грішників.

Саме так це слово переважно використовували лютеранські реформатори 16-го сторіччя. Вони старанно розрізняли те, що Бог зробив для нас у Христі Ісусі, від того, що Бог вимагає від нас. Перше вони називали Євангелієм, останнє Законом. Євангеліє – це не те, що ми робимо, як наша любляча відповідь на Божу благодать у Христі. Це, зазвичай, вони називали освяченням. Тобто, у вузькому, суворому значенні, Євангеліє – це те, що Бог зробив для нас у Христі Ісусі, щоб спасти нас від наших гріхів і проголосити нас святими у Божих очах.

Євангеліє, як «сила Божа на спасіння кожному, хто вірує», приходить до нас у формі почутого та у формі побаченого. Благовість доходить до наших сердець, або у формі почутого Слова, або у формі побаченого і прикладеного до нас у таїнствах: Хрищенні та Господньої Вечері, які ми можемо назвати видимим Словом. У будь-якому випадку, чи у будь-якій формі, Євангеліє – це більше ніж слова.

У сучасному світі слова часто сприймаються як порожні, як ті, що лише описують, але не мають справжньої сили. Хоча нам подобається свобода слова і ми намагаємось її захистити, проте ми низької думки про слова та їхню силу. Ми часто думаємо про слова, як менш шкідливі, чи слабші ніж дії. Проте ми дуже помиляємось. У нашому серці ми знаємо, що слова справді шкодять. Кожен, хто зазнав необережної критики чи засмутився через «гостре слово», знає, що слова мають силу. Слова кусають і ламають. Слова вбивають.

Промовлені чи прочитані слова можуть створювати подію. Власне, будь-яке словесне спілкування – це вже подія. Особливо, якщо таке спілкування відбувається з Євангелієм. Адже Євангеліє – це Боже Слово. Воно творче, могутнє і наповнене Святим Духом. Як Закон, так і Євангеліє – це творчі та могутні слова. Закон створює жаль у грішному серці, «могутніх скидає з престолів». Євангеліє також творить. Євангеліє створює віру в серці грішника, щось таке, що ніяке звичайне слово нездатне зробити, «удовольняє голодних добром». Власне, це Святий Дух працює потужнім і творчим чином у наших серцях через Слово Закону і Євангеліє.

Коли ж ми говоримо про нашу творчість, то вона, насправді, є лише описовою і відтворювальною, коли ж Божа творчість є виконавчою. У нашому використанні слів ми подібні до митця, який обмежений вже існуючими матеріалами. Митець не створює чогось нового. Він лише «створює» нову перспективу того, що вже є. З іншого боку, Боже Слово є творчим у значно глибшому сенсі. Воно виконує. Воно чинить, що каже. Як це промовляє Господь через пророка Ісаю:

Продовження в аудіо...

«А все, що давніше написане, написане нам на науку, щоб терпінням і потіхою з Писання ми мали надію» (Рим.15:4).

Без Писання Старого Заповіту ми не знали б про початок і кінець світу та нас самих. Старий Заповіт об’являє нам: як Бог з нічого прикликав світ до існування, як Бог зберігає і керує світом, як Бог створив людину за образом Своїм і це було вельми добре, як людину спокусив диявол і як вона впала у гріх і смерть, як ще зі самого початку Бог обіцяв людині Викупителя.

Якими були б закладини Нового Заповіту без об’явлення Старого? Новий Заповіт – це ніщо інше, як проголошення того, що обітниці Старого Заповіту виповнились. Без Старого Заповіту ми не могли бути впевненими, що Ісус – це Спаситель світу, Чий прихід наперед був обіцяний.

Зі сторінок Старого Заповіту ми дізнаємося, що Христос буде нащадком Авраама, Ісака, Якова, Юди і Давида. Ми дізнаємось коли і де Він з’явиться, про Його діло та про те, що кажуть пророки про Нього. Писання Старого Заповіту навчають нас, що Спаситель буде Насінням жінки, Сином Діви і Господом праведності.

Без Старого Заповіту Новий був би будинком без фундаменту, деревом без коріння, вченням без доказів. Таким чином, коли Новий Заповіт навчає нас про особу Христа, Його діло та Його вчення, ми можемо без проблем довести це зі книг Мойсея, Псалмів і Пророків, бо тоді НЗ зазначає: «Написано» чи «Хіба ви не читали?».

Святі апостоли і євангелісти пропонують докази Христової божественності зі Старого Заповіту, коли повідомляють, що «це сталося, щоб виповнилось» і «як провіщав Святий Дух». Верійці високо шанували Писання, бо вони прийняли проповідування Павла і Сили «з повним запалом, і Писання досліджували день-у-день, чи так воно є» (Дії 17:11).

Хто може сумніватися у великій важливості Старого Заповіту для Нового? Проте хтось може запитати: «Хіба Старозавітні історії не переповнені жахливими гріхами, розповідями про війни і різанину, надзвичайно детальними описами обрядів, начиння, одягу, будівель, а також висловлювань, які важко зрозуміти? Як щось з цього може бути корисним для нашого християнського вчення?».

Жахливі гріхи, що описані в Старому Заповіті, згадуються не лише для історичності оповіді, але й також для щирого застереження, що Бог сильно гнівається на гріх і грішників та карає їх до третього покоління. Але це також каже нам, що Бог прощає ці жахливі гріхи, коли люди правдиво каються в них і приносять належні плоди віри. Історія цих гріхів дається нам для науки і виправлення, щоб ми могли визнати, яким великим є зіпсуття грішної людини, і як ми мусимо молитися і боротися проти цього. Як це пише для нас апостол Павло після розповіді зі Старого Заповіту про серйозні гріхи і заслужене Боже покарання за них: «Усе це трапилось з ними, як приклади, а написане нам на науку, бо за нашого часу кінець віку прийшов» (1Кор.10:11).

Історії руйнівних воєн і кривавих убивств – це також гучні свідчення про людські зіпсутість і лукавство та Божий гнів і покарання. Детальні описи обрядів, одягу і будівель є вказівниками на духовні речі Нового Заповіту і вони дають нам втіху в тому, що наша християнська свобода звільняє нас від цих важких тягарів Закону. Темрява Старозавітної мови веде нас до відображення того, що те, що було прихованим для вірних в часи, коли це писалося, тепер об’явлене в Писаннях Нового Заповіту.

Таким чином, без сумніву, що все, що міститься у Старозавітних Писаннях, залишається необхідним читанням для віруючих християн усіх часів.

Новозавітні Писання містять історію життя, страждань і смерті нашого Спасителя, проте описи життя апостолів та інших віруючих є лише фрагментарними, тобто короткими і частковими. Однак, у порівнянні, Старий Заповіт пропонує повніші розповіді про життя багатьох вірних служителів і дітей Божих.

Продовження в аудіо...

Пора церковного новоліття – це чотири неділі Адвенту перед святкуванням Різдва. Ось приходить (латиною адвент) Христос, наш Цар. Він прийшов до нас на Різдво, свято Божого Втілення, до святкування якого ми готуємось. Він приходить до нас у Євангеліє, що у Слові та Таїнствах, кожного разу, коли ми слухаємо Боже Слово і споживаємо Таїнство. Він незабаром прийде, щоб судити живих і мертвих. Усі ці три складові святкування Адвенту наголошуються, як в історичних літургійних читаннях західної церкви, так і в 24 псалмі, який ми сьогодні розглянемо.

«Господня земля, і все, що на ній, вселенна й мешканці її, бо заклав Він її на морях, і на річках її встановив»(Пс.24:1-2).

Прославлення цього псалма належить Триєдиному Богові. Однак, ми зосередимо нашу увагу на тому, як цей псалом виконується Христом. Весь світ належить Ісусові, оскільки Він поділяє діло творення і збереження з Отцем і Святим Духом.

Після того, як цей світ, згрішивши, відійшов від Бога, Ісус через Своє діло Доброго Пастиря привів Божу отару назад до кошари. Саме про це і проголошує пророк Єремія в 33 розділі своєї книги: «Ось дні настають, говорить Господь, і Я виповню добре те слово, що Я провіщав про Ізраїлів дім і про дім Юдин: тими днями та часу того Я Давидові зрощу Пагінця праведності, Він буде чинити на землі правосуддя та праведність! Юда буде спасений в тих днях, а Єрусалим буде жити безпечно, і його будуть кликати так: Господь наша праведність!» (Єр.33:14-16).

Оскільки Христос викупив світ від гріха, Він ним володіє, а тепер Він ним керує маючи всю владу «на небі й на землі» (Мт.28:18-20).

У Першому посланні до Коринтян 10:26 апостол Павло використовує слова: «Господня земля, і все, що на ній», щоб показати, що християни можуть споживати всяку їжу, оскільки Бог створив її, щоб приймати її з подякою.

Оскільки весь світ належить нашому Богові, він також належить нам, Його народові. Те, що цей світ належить Христові, спонукає до місійної роботи. Христос викупив кожну особу цього світу. А той факт, що все, чим ми володіємо, насправді належить Господеві, також впливає на розподіл нами наших заощаджень і володінь.

Давид же продовжує мовою про служіння Цареві Слави святим народом: «Хто зійде на гору Господню, і хто буде стояти на місці святому Його? У кого чисті руки та щиреє серце, і хто не нахиляв на марноту своєї душі, і хто не присягав на обману»(Пс.24:3-4).

Вимога входу до Божої присутності не є лише зовнішнє обрядове очищення, але чисті руки і чисте серце, тобто, моральна чистість у ділі та думці. Етичний стандарт Старого Заповіту не є нижчим за стандарт Нового Заповіту.

Той, хто ходить дорогою праведності та перебуває у Господній присутності: «нехай носить він благословення від Господа, а праведність від Бога спасіння свого! Таке покоління усіх, хто шукає Його, хто прагне обличчя Твого, Боже Яковів!» (Пс.24:5-6).

Гора Божого перебування – це гора Сіон, де знаходиться храм в Єрусалимі. Це було єдине місце законних жертвоприношень правдивому Богові. Однак, ця гора була типом іншої Божої гори, церкви Божої, яка знаходиться як на землі, так і на небі. Щоб увійти у цю святиню, поклонники мусять бути очищеними від гріха Христовою кров’ю. А це здійснюється через проголошення Євангелія, що у Слові та таїнствах.

«За праведністю царюватиме цар», - проголошує пророк Ісая (32:1). І це означає, що царювання стається через Щасливий Обмін у Божому Слові. Цей Щасливий Обмін для нас полягає в тому, що наші гріхи зараховуються Христові, а Його праведність нам. Цар, троном якого став хрест, а короною – терновий вінець, зацарював Своєю праведністю тепер через віру і нашими серцями.

Продовження в аудіо...

«А про часи та про пори, брати, не потрібно писати до вас, бо самі ви докладно те знаєте, що прийде день Господній так, як злодій вночі. Бо коли говоритимуть: Мир і безпечність, тоді несподівано прийде загибіль на них, як мука тієї, що носить в утробі, і вони не втечуть! » (1Сол.5:1-3).

Багато людей дуже хочуть знати, коли повернеться Христос. Деякі релігії навіть були створені людьми, які казали, що знають, коли відбудеться Господній прихід. Нові передбачення продовжують поширюватися тими, хто недобачає того, що каже Писання «про часи та про пори».

Бог не хоче об’являти нам час, коли прийде Христос. Кожен, хто каже, що знає про час, суперечить Ісусовим словам: «А про день той й годину не знає ніхто: ані Анголи небесні, ані Син, лише Сам Отець» (Мт.24:36). Таким чином, той, хто стверджує що знає час другого приходу Месії, виявляє себе за фальшивого пророка, відповідно до Ісусового застереження: «Тоді, як хто скаже до вас: Ото, Христос тут чи Отам, не йміть віри» (Мт.24:23).

Павло нагадує солунянам, що він ясно їх наставляв у цьому. Бавитись у гру «відгадай» про Христове повернення є глупотою, оскільки «прийде день Господній так, як злодій вночі». Апостол Павло використовує той самий образ злодія, що й Ісус: «Тому будьте готові й ви, бо прийде Син Людський тієї години, коли ви не думаєте!» (Мт.24:44).

Для багатьох це буде також час погибелі. Коли прийде кінець, він застане їх неготовими. Вони навіть і не будуть думати про Господній прихід, бо не вважатимуть його за можливий. Інші будуть у фальшивій безпеці, бо чекатимуть перше тої чи іншої події. Як та пастка, що накриває мишу, на таких людей прийде кінець. І як жінка, яка терпить біль при народжені дитини, не може думкою скасувати його, вирішивши, що вона не вагітна, так і вони не відвернуть свій кінець.

З’явлення Господнє буде проголошене за мить ока голосом архангела і звуком сурми. І коли це розпочнеться, не буде часу для невіруючих, щоб підготуватися та уникнути своєї руїни при Божому суді. Вже буде запізно.

«А ви, браття, не в темряві, щоб той день захопив вас, як злодій. Бо ви всі сини світла й сини дня. Не належимо ми ночі, ні темряві. Тож не будемо спати, як інші, а пильнуймо та будьмо тверезі! Ті бо, що сплять, сплять уночі, а ті, що напиваються вночі напиваються. А ми, що належимо дневі, будьмо тверезі, зодягнувшися в броню віри й любови, та в шолом надії спасіння» (1Сол.5:4-8).

Люди, що кажуть «Мир і безпечність», перебувають у темряві. Вони справді не знають, що відбувається. Вони ігнорують тим фактом, що їхні гріхи чинять їх Божими ворогами. Вони не мають того миру, що уявляють. Вони не усвідомлюють, що їхній непрощений гріх мусить принести на них суд справедливого Бога. Їхнє відчуття безпеки повністю фальшиве.

Павло нагадує солунянам, а також і нам, що їм слід знати краще: «Бо ви всі сини світла й сини дня». Тут «сини» зазначають осіб, які тісно пов’язані з тим, до чого вони «сини». Так вираз «сини молодого» перекладається, як «весільні гості молодого» (Мк.2:19). Подвійний вираз синів «світла» і «дня» наголошує, що солуняни так добре вивчили Євангеліє і активно його просувають, що вони аж ніяк не є людьми, які мало знають про Господній прихід і не переймаються ним. Таким чином, без сумніву, що останній день не застане їх неготовими, як тих, хто перебуває у темряві невігластва і невіри.

Щоб запевнити їх у готовності, Павло спонукає солунян триматися на відстані від їхніх невіруючих сусідів, щоб вони не були подібними до всіх цих людей. Коли люди лягають спати, вони не усвідомлюють, що відбувається у світі навколо них. Подібним чином, невіруючий зовсім не усвідомлює про неминучу руїну, яка на нього чекає. Він перебуває у духовному сні.

Продовження в аудіо...

«Не хочу ж я, браття, щоб не відали ви про покійних, щоб ви не сумували, як і інші, що надії не мають. Коли бо ми віруємо, що Ісус був умер і воскрес, так і покійних через Ісуса приведе Бог із Ним. Бо це ми вам кажемо словом Господнім, що ми, хто живе, хто полишений до приходу Господнього, ми не попередимо покійних» (1Сол.4:13-15).

Стійких перед обличчям переслідувань вірних солунської громади турбувало одне: Що буде з віруючими, які померли до Ісусового повернення у славі? Чи вони пропадуть саме через те, що померли до другого Христового приходу?

Здається, що через свій нетривалий візит у Солуні, Павло не мав нагоди обговорити це. Тепер він знав, що саме брак знання про це питання турбувало солунян. Вони переймалися долею своїх віруючих друзів, родичів і рідних, які вже померли.

Відразу варто відмітити як апостол називає померлих віруючих. Він говорить про них як про «покійних», чи «заснулих», «умерлих у Христі». Для «умерлих у Христі» смерть виглядає як сон. Це як сон, при якому тіло особи зовсім не усвідомлює, що відбувається навколо нього. Але коли людина пробуджується, вона знову використовує свої здібності та відчуття у повній мірі.

Ми не боїмося в ночі класти голову на подушку і засинати. Ми знаємо, що наступного дня ми пробудимось. Так само є і смерть. Нам не слід боятися класти голову на подушку смерті та засинати. Ісус пробудить нас до славного вічного дня.

Люди без цієї впевненої надії будуть тужити так, ніби в них немає жодної втіхи. У найкращому випадку вони можуть триматися спогадів про своїх померлих рідних. Чи можливо вони будуть шукати втіхи у великих похоронах зі дорогою труною та великим числом вінків і квітів.

Павло не каже, що християни не плачуть і не сумують. Він просто каже, «щоб ви не сумували, як і інші». Звісно, що є смуток смерті. Ніхто не може, навіть на короткий час, розлучатися без почуття смутку. Проте, оскільки Павло не хоче, щоб солуняни сумували без надії, як більшість людей, він звіщає їм факти про смерть християн і про Господній прихід. На кожному похороні вони можуть втішати один одного цими істинами.

Апостол розпочинає з найосновнішого: Ісус помер, а потім воскрес, показуючи Свою цілковиту владу над смертю. І якщо вони вірують у це, а Павло знає, що вони вірують, тоді наступна істина віри буде йти пліч-о-пліч з цим. Ісус обіцяв, що Його воскресіння означає, що ми також воскреснемо з мертвих: «Бо живу Я – і ви жити будете!» (Ів.14:19).

П’ять років пізніше Павло писатиме громаді, що у Коринті, про саму сутність Євангелія, Доброї Звістки: «Звіщаю ж вам, браття, Євангелію, яку я вам благовістив, і яку прийняли ви, в якій і стоїте, якою й спасаєтесь, коли пам’ятаєте, яким словом я благовістив вам, якщо тільки ви ввірували не наосліп. Бо я передав вам найперш, що й прийняв, що Христос був умер ради наших гріхів за Писанням, і що Він був похований, і що третього дня Він воскрес за Писанням» (1Кор.15:1-4). А згодом додасть: «Коли ми надіємося на Христа тільки в цьому житті, то ми найнещасніші від усіх людей! Та нині Христос воскрес із мертвих, первісток серед покійних. Смерть бо через людину, і через Людину воскресення мертвих. Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть, кожен у своєму порядку: первісток Христос, потім ті, що Христові, під час Його приходу» (1Кор.15:19-23). Таким чином, ми впевнені, що коли повернеться Ісус, Він пробудить нас від сну смерті та приведе нас на небо.

500 років тому назад Мартін Лютер був упевненим, що живе в останні дні. 1970 років тому апостол Павло також думав подібним чином. Віруючі Старого Заповіту, наприклад сини Кореєві, котрі написали 46 псалом, також дивилися на майбутнє зі сподіванням, що скоро з’явиться Син Божий і принесе останні дні.

Ісус дав чітко зрозуміти, що ніхто на землі не зможе успішно передбачити той день, коли історія зазнає кінця, коли зупиниться годинник і кожна людина стоятиме перед судним престолом Господа Бога. Ми чекаємо. І одне ми можемо сказати зі впевненістю, що сьогодні на один день ближче до Останнього дня ніж учора.

Час проходить. Вже маємо листопад цього року. Ще трохи і буде вже Різдво, а далі наступний Новий рік та Богоявлення.

Здається, що Бог так далеко! Проте, ні – 46 Псалом нагадує нам, що Він близько. Здається, що Богові немає, що сказати! Проте, ні – 46 Псалом нагадує нам, що Бог промовляє ясно і достатньо. Здається, що Бог перестав діяти! Проте, ні – чи не збувається 46 Псалом, коли ми пригадуємо нещодавні події?

Цей рік особливий як для світу в цілому, так і для нашої країни зокрема. Маємо вже десятий рік воєнного протистояння з московією, два з яких повномаштабна війна. Війна на Близькому Сході між державою Ізраїль та терористами Хамасу. Гуманітарна катастрофа Сектору Газа, війна в Судані, потоп у Лівії та землетрус в Марокко. І це лише перелік подій, жертви в яких вимірюються тисячами і десятками тисяч осіб.

Багато людей тремтять, дивлячись у майбутнє. А що скажемо ми, що перебуваємо зараз у Німеччині, за тисячу кілометрів від рідних українських міст і сіл? Люди не хочуть чути більше поганих новин, а як щодо нас? Дуже багато людей запитують себе, чи є в усьому цьому добрий і благодатний Бог?

Могутня нам твердиня Бог! Мартін Лютер написав цей гімн спираючись на 46 Псалом, який ми сьогодні й розглянемо. Цей псалом має 11 віршів та поділений на три частини словом «села». Коли ми дивимось у майбутнє, добре знати, що Бог все ще там. І Він все ще є нашою Могутньою Твердинею, Могутньою Твердинею нашого життя у ці останні дні, і не тільки нашого, але й мільйонів людей, які ще не знають Ісуса Христа, як свого Спасителя.

Три частини Псалма – три важливі думки для нас. Перша – Бог недалеко! Він поруч. Нам не треба скрізь шукати за Ним. Друга – Бог говорить. Залишається послання правди, яке ми повинні чути, не зважаючи на шум сучасного життя. І третя – Бог заспокоює нас! Із проблемами та бідами, що поруч з нами, та новими, що чекають на нас, Він каже нам: «Спокійно!»

Продовження в аудіо...

Тож за праведністю царюватиме цар, а князі володітимуть за правосуддям. І станеться кожен, як захист від вітру, і немов та заслона від зливи, як потоки води на пустині, як тінь скелі тяжкої на спраглій землі (Іс.32:1-2).

Праведність і правосуддя, царювання і володіння – здається, що ці дві пари слів за своїм прямим значенням не поєднуються у жодному земному царстві, однак Боже Царство їх суміщає. Пророк Ісая писав про це поєднання більше ніж сім століть до його виповнення: «За праведністю царюватиме цар, а князі володітимуть за правосуддям».

Отже, праведність – це одне з тих Біблійних слів, яке не часто вживається сьогодні людьми, навіть християнами. Зокрема останні видання української Біблії чи то новітнього перекладу, чи то перекладу Огієнка часто замість слова «праведність» використовують слово «правда». Ми можемо говорити про чесність, пристойність, порядність, заслуги, добрі діла, справедливість, однак дуже рідко, чи майже ніколи про праведність. Чому? Досить таки просто – бо в нас немає праведності.

У нас немає праведності, щоб з нею стати перед Богом. Через те ми і не вживаємо це слово в нашій розмовній мові, оскільки його вживання відразу буде винуватити нас. Адже недаремно написано: «Нема праведного ані одного; нема, хто розумів би; немає, хто Бога шукав би» (Рим.3:10, 11). І зовсім не порожніми словами промовляє пророк: «І стали всі ми, як нечистий, а вся праведність наша – немов поплямована місячна одіж, і в’янемо всі ми, мов листя, а наша провина, як вітер несе нас» (Іс.64:6).

Може пророк перебільшує? Може наша провина не така вже велика, а наш гріх не такий вже страшний? Чи варто перейматися нам якоюсь там праведністю? Є більш практичні речі, а це все середньовічні страхи, чи не так?

Чи може це ми настільки зачерствіли і огрубіли, що гріх вже не викликає в нас провини, а провина стає порожнім звуком? Як нам зрозуміти середньовічного ченця на ім’я Мартін, який стурбований питанням: «Що таке Божа праведність?», коли аборт вже не вважається за вбивство, перелюб – гріхом, пияцтво є нормою, а мужеложників рахуємо за статеву меншину?

Ні! Давид не був божевільним, коли промовляв: «Блаженний, кому подарований злочин, кому гріх закрито, блаженна людина, що Господь їй гріха не залічить, що нема в її дусі лукавства! Коли я мовчав, спорохнявіли кості мої в цілоденному зойку моєму, бо рука Твоя вдень та вночі надо мною тяжить, і волога моя обернулась на літню посуху!» (Пс.31:1-4). Апостол Павло також не сходив зі глузду, коли голосив: «Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти?»(Рим.7:24).

Не займався дурницями у монастирській бібліотеці й Мартін Лютер, коли вперше прочитав у оригіналі з грецької вірш з Послання до римлян (1:17): «Праведність бо Божа». Лютер лише прагнув звільнитися від свого гріха. Молодим ченцем він читав: «Бо я не соромлюсь Євангелії, бо ж вона сила Божа на спасіння кожному, хто вірує… Праведність бо Божа з'являється в ній з віри в віру» (Рим.1:16-17). Спочатку він розумів цей вірш, що Євангеліє показує нам Ісуса як досконалий приклад святого життя, яке Бог вимагає від кожного з нас. Але це не дає нам ніякої втіхи, коли наше сумління засуджує нас.

Продовження в аудіо...

Коли четверо чоловіків, видряпавшись на плаский дах юдейського дому, проробили в ньому отвір, щоб спустити перед Ісусом ложе з розслабленим, вони не знали про деталі діла викуплення, як це знаємо ми. Проте вони мали віру віруючого Старого Заповіту, віруючого часів Ісаї: «Провини твої постирав Я, мов хмару, і немов мряку – гріхи твої, - навернися ж до Мене, тебе бо Я викупив!» (Іс.44:22). Через що євангеліст Марко далі розповідає:

А Ісус, віру їхню побачивши, каже розслабленому: Відпускаються, сину, гріхи тобі! Там же сиділи дехто з книжників, і в серцях своїх думали: Чого Він говорить отак? Зневажає Він Бога... Хто може прощати гріхи, окрім Бога Самого? І зараз Ісус відчув Духом Своїм, що вони так міркують собі, і сказав їм: Що таке ви в серцях своїх думаєте? Що легше: сказати розслабленому: Гріхи відпускаються тобі, чи сказати: Уставай, візьми ложе своє та й ходи? Але щоб ви знали, що Син Людський має владу прощати гріхи на землі, каже розслабленому: Тобі Я наказую: Уставай, візьми ложе своє, та й іди у свій дім! І той устав, і негайно взяв ложе, і вийшов перед усіма, так що всі дивувались і славили Бога, й казали: Ніколи такого не бачили ми!(Мк.2:5-12).

Після завершення першого проповідницького турне по Галілеї наш Господь повернувся до Свого дому в Капернаумі. Відпочити Йому не вдалося. Люди швидко дізналися про Його прибуття до дому. «І зібралось багато, аж вони не вміщалися навіть при дверях. А Він їм виголошував слово» (Мк.2:2). Потребу людей Ісус задовольняв, проповідуючи їм слово, як це Він робив упродовж всієї подорожі по Галілеї. Те, що вирізняло саме це проповідування від інших, це те, яким чином Ісус повівся зі розслабленим, відповідь, яку Він дав книжникам, і те, що Він назвав Себе Сином Людським.

Палестинські будинки будувалися зі пласкими дахами і зовнішніми сходами, що вели на дах. Сам дах був складений зі товстих грязевих чи глиняних плит покритих ґрунтом з трав’яним шаром. Це дозволяло друзям паралізованого чоловіка розібрати частину даху і опустити ложе зі хворим прямісінько перед Ісусом. Друзі розслабленого були не лише винахідливі, але також і наполегливими. Чому? Тому що вони вірили, що Ісус може зцілити і зцілить їхнього друга. Вони щиро вірили в Господа і Господь визнав їхні дії за те, чим вони були, за дії віри. Нічого не було і не є прихованим від Господа.

Це стає ще більш ясним у передніх словах Ісуса до розслабленого: «Відпускаються, сину, гріхи тобі!». Ісус читає серце чоловіка і знає, що ще гірше ніж параліч турбує його, – гріхи. Окрім того, всяке страждання і хвороба є справді результатом відділення людства від Бога. Саме через те Господь перше задовольняє цю потребу, бо прощення є найбільшою потребою наших сердець.

Серед присутніх були деякі, кому не сподобалися люблячі слова нашого Господа. Це були книжники, вчителі закону, ті, хто мав знати краще. Вони бачили в Ісусі не Сина Божого, Котрий прийшов викупити їх та всіх людей, а суперника, котрий може позбавити їх поваги і пошани, до яких вони звикли як вчителі Божого закону. Вони чули послання Ісуса і були свідками Його чуд, а знаючи Писання, вони не мали жодної причини Його відкидати. Однак, вони затверділи своїми серцями. Їхня присутність мала одну мету – знайти помилку в Ісусі. Оскільки наш Господь знав це, ми дивуємось, як лагідно Ісус поводиться з книжниками. Він залишає двері віри відчиненими для них.

Святий Дух дозволив Маркові записати їхні думки, що виявляє для нас стан їхніх сердець. «Чого Він говорить отак? Зневажає Він Бога... Хто може прощати гріхи, окрім Бога Самого?». Книжники не хочуть відкривати свої серця Добрій Звістці Спасителя. В зневажливій формі вони називають Його: «Ось цей». Вони справді вірно кажуть: «Хто може прощати гріхи, окрім Бога Самого?». Однак, вони глибоко помиляються, коли кажуть: «Зневажає Він Бога».

Продовження в аудіо...

«Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх. Ви друзі Мої, якщо чините все, що Я вам заповідую» (Ів.15:13-14).

Усім нам відома приказка: «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти». Здається, що використання цієї приказки поруч зі словами Ісуса Христа, в яких Він нас називає Своїми друзями, ще більше підкреслює різницю між тим, що Він каже нам, і тим, до чого в нас природня схильність.

«Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти», - мовить приказка, нагадуючи нам про різних наших друзів та приятелів протягом нашого земного життя. Не про кожного нам хочеться згадувати у світлі цієї приказки. Адже часто траплялося, що вони підводили нас, як і ми їх. Часто наші друзі виявляли себе ненадійними, примхливими, себелюбцями, що також і ми. Часто ми могли навіть встидатися вживати саме слово друг, використовуючи такі синоніми, як приятель, товариш чи колега. І тоді не дивно, що під усім цим ми розуміли подібних до нас пияків, перелюбників, злодіїв, кривослівників, богосневажників.

Друга було легко знайти, коли ми мали гроші, здоров’я, владу, авторитет. Власне, їх не треба було і шукати, вони вже тут як тут. Вони завжди вітали вас, запрошували, хвалили. Вони використовували нас. Вони могли навіть помагати нам, бо ми могли колись допомогти їм.

Однак, коли ви втрачаєте гроші, здоров’я, чи владу, такі друзі швидко зникають. І ви знову стаєте одинокими і немічними, якими й були у духовному безсиллі гріха, в якому народилися, прийшовши на цей світ. «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти», - каже приказка.

Однак, якщо нашим другом є Ісус, усе повністю інше. «Ісус Христос є моїм Другом», - кажемо ми собі, слухаючи Його слова: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх».

Він був відомим як приятель грішників та митників, однак це не робило Його подібним до них, але їх до Нього. Коли Його звинуватили в тому, що Він «їсть із митниками та із грішниками», Ісус не відцурався Своїх друзів, відповівши: «Лікаря не потребують здорові, а слабі! Ідіть же, і навчіться, що то є: Милости хочу, а не жертви. Бо Я не прийшов кликати праведних, але грішників до покаяння» (Мт.9:11-13).

На відміну від багатьох інших наших друзів, цей Друг не прийшов, щоб послужили Йому, але щоб послужити іншим, послужити нам. І не просто послужити, а віддати Своє життя замість нашого. «Я Пастир Добрий! Пастир добрий кладе життя власне за вівці» (Ів.10:11), - каже Він про Себе і про нас.

Підчас Його земного служіння, більшість знала Його як Пророка-вчителя, де-коли називали Царем, однак дуже рідко бачили в Ньому Великого Первосвященика, про якого свідчив Іван Христитель: «Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!» (Ів.1:29).

Однак, саме поєднання двох останніх, маловідомих для багатьох, служінь і перетворювало Сина Людського, Котрий прийде на хмарах судити живих і мертвих, і Котрому вклониться кожне коліно і небесних, і земних, і підземних, на найнадійнішого, найпостійнішого, найнепохитнішого Друга всіх розкаяних грішників, Друга, що пізнається в біді, Друга, який несе слабкості друзів. Це про Нього написано: «Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха. Отож, приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать» (Євр.4:15-16).

І справді, Він таким є. Він народився таким як і ми, в усьому подібний до нас, окрім успадкованого гріха. Далі Він ріс, навчався, працював – подібно до нас, так як і ми. Він знає, що таке голод, що таке спрага, Він знає, що таке біль, що таке смуток за втраченим. Він знає, що таке випробування, знає, що таке перебувати в ньому, однак не впасти в нього. Отже, Він жив як ми, жив для нас, виконуючи Божий закон замість нас, для нашої праведності.

Продовження в аудіо...

Таке могло трапитись раніше у сільській місцевості, до того як вантажі 200 почали привозити ледь не кожний день. Це було ще тоді, коли весільні кортежі були звичним явищем в Україні. Таке могло трапитись лише до війни.

Уявіть собі, що на шляху зустрілися дві процесії: одна похоронна, інша весільна. Усім нам відомо, що коли йде похоронна процесія, рух транспорту на дорозі зупиняється до тих пір, поки гріб не внесуть на територію цвинтаря, чи ця процесія зверне на іншу дорогу, що веде до нього. Отже, весільній процесії доведеться зачекати, дивлячись п’ять-десять хвилин на гріб з покійником, ридаючих близьких та співчуваючих. З іншого боку, ридаючі бачать ланцюжок причепурених по-весільному машин із ще більше причепуреними людьми всередині… Збентеження, розчарування та відчай охоплюють обидві процесії. З одного боку зіпсутий настрій та роздратування, з іншого – ще одна краплина до безсилля і відчаю. Гнітюча тиша…

Подібну ситуацію описує Лука у сьомому розділі його Євангелія: «І сталось... Він відправивсь у місто, що зветься Наїн, а з Ним ішли учні Його та багато народу. І ось, як до брами міської наблизився Він, виносили вмерлого, одинака в однієї матері, що вдовою була. І з нею був натовп великий із міста» (7:11-12).

Перед нами ще одна драматична сцена. При вхідній брамі міста Наїн, яке оточене високими стінами, зустрічаються дві процесії. На чолі першої стоїть Ісус, за Яким йдуть Його учні та великий натовп народу. На чолі іншої процесії – ноші з покійником, єдиним сином удови, за якими йшов натовп жителів міста. Момент зустрічі в брамах міста подібного до Віттенберґа дуже добре передає Лукас Кранах Молодший у своїй картині Воскресіння юнака з Наїну (1573), що знаходиться у міській церкві Св. Марії за порядковим номером 12.

Перед нами жінка, яка вже втратила чоловіка, а тепер її єдиний син вмирає раніше неї. Біль та жах, що заволоділи нею, заставляють думати, що все проти неї: і Бог, і небо, і земля, і ці люди, що попереду та ззаду. І через те, що вона дивиться на все очима плоті, їй здається, що неможливо звільнитися від цього страху, страху одинокості та невідомості в чужому і ворожому світі… Здається, що усе відбудеться як і в нашій першій сцені, результатом якої є збентеження, розчарування та відчай.

Можливо і тут це є випадком, що такі дві протилежні за своїм характером процесії зустрілися в цьому місці та в цьому часі? Яка ж різниця? Різниці було б ніякої, коли б на чолі першої процесії біля міста Наїн не було Ісуса. Без Ісуса похоронна процесія зупиняє весільну. З Ісусом усе навпаки. Він знав, що саме так усе станеться. Бо саме Він є Господарем та Господом усієї ситуації. Він контролює її та відповідає за неї.

«Як Господь же побачив її, то змилосердився над нею, і до неї промовив: Не плач!».

Коли Ісус побачив похоронну процесію, відмітивши особливий смуток похорону, Його серце зворушилось найглибшим співчуттям до ридаючої матері. Він мав усі почуття правдивої людини. І ці почуття, які з нашого боку є недосконалими та з’являються неохоче, Він показував без браку. Як написано у посланні до Євреїв: «Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабкостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха» (4:15). Ісус «змилосердився» - εσπλαγχνισθη – Його нутрощі ніби повністю вийшли назовні. У Євангеліє від Луки змилосердився також Добрий Самарянин над побитим і пограбованим напівживим чоловіком та Батько над Блудним сином у відповідних притчах, розказаних Ісусом пізніше.

Милосердя – це Ісусів атрибут, коли Він зцілює та звільняє від кайданів – місія Його програми дій, яку Він виголошує у синагозі Свого рідного міста Назарет, цитуючи пророка Ісаю: «На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених, щоб проповідувати рік Господнього змилування» (Лк.4:18-19).

«А Ангел Господній промовив Пилипові, кажучи: Устань та на південь іди, на дорогу, що від Єрусалиму до Гази спускається, порожня вона. І, вставши, пішов він. І ось муж етіопський, скопець, вельможа Кандаки, цариці етіопської, що був над усіма її скарбами, що до Єрусалиму прибув поклонитись, вертався, і, сидючи на повозі своїм, читав пророка Ісаю. А Дух до Пилипа промовив: Підійди, та й пристань до цього повозу» (Дії 8:26-29).

Після плідної праці на Божій ниві у Самарії Божий посланець посилає Пилипа у місце безлюдне, щоб євангелізувати лише одного чоловіка, ефіопа. Ефіопами у ті часи називали чорношкірих людей. Він був з царства Нубія, яке знаходилося у верхньому Нілі між Асваном (сучасний Єгипет) і Хартумом (Судан). Кандака – це титул нубійських цариць, так само як фараон – це титул єгипетських царів. Вельможа-скопець нубійської цариці мав бути високого статусу чиновником, можливо навіть першим радником самої кандаки.

Відповідно до Мойсеєвого обрядового закону скопець не міг брати участь у повноті релігійного життя храму. Фізична вада скопця не дозволяла йому бути повністю наверненим у Юдейство, але лише дозволяла обіймати статус богобійного язичника.

«Пилип же підбіг і почув, що той читає пророка Ісаю, та й спитав: Чи розумієш, що ти читаєш? А той відказав: Як же можу, як ніхто не напутить мене? І впросив він Пилипа піднятись та сісти з ним» (30-31).

Читати вголос було звичним у ті часи. Книги мали вигляд сувою, виготовленого зі шкіри тварини: кози чи вівці. Володіти особистим сувоєм Святого Писання могли лише дуже багаті люди. Пилип впізнав, що ефіоп читав книгу пророка Ісаї, якого деколи називають євангелістом Старого Заповіту.

«А слово Писання, що його він читав, було це: Як вівцю на заріз Його ведено, і як ягня супроти стрижія безголосе, так Він не відкрив Своїх уст! У приниженні суд Йому віднятий був, а про рід Його хто розповість? Бо життя Його із землі забирається... Відізвався ж скопець до Пилипа й сказав: Благаю тебе, це про кого говорить пророк? Чи про себе, чи про іншого кого? А Пилип відкрив уста свої, і, зачавши від цього Писання, благовістив про Ісуса йому» (Дії 8:32-35).

Те, що читав скопець було серединою другої частини книги Ісаї, котра в свою чергу є серединою юдейського канону розміщення книг Старого Заповіту. Тобто, за юдейським поданням інформації в письмовому носієві, це було головним посланням не лише другої книги Ісаї, але і всього Старого Заповіту.

Лука використав грецький переклад юдейського тексту, відомий нам як Септуаґінта. Український же переклад юдейського тексту 53-го розділу книги Ісаї, вірші 7-8, наступний: «Він гноблений був та понижуваний, але уст Своїх не відкривав. Як ягня був проваджений Він на заколення, й як овечка перед стрижіями своїми мовчить, так і Він не відкривав Своїх уст... Від утиску й суду Він забраний був, і хто збагне Його рід? Бо з краю живих Він відірваний був, за провини Мого народу на смерть Його дано» (Іс.53:7-8).

Пророк Ісая направляє нашу увагу до Господнього Слуги, котрий прийняв свою участь без нарікань. Він охоче пожертвував Собою аж до смерті. Ми пригадуємо Христові страждання і Його мовчання перед звинуваченнями. Справді, Він відповідав на запитання первосвященика і Пилата. Він обурився від першого ляпаса несправедливості від слуги первосвященика, проте це не порушує правди цих слів.

Господь Ісус страждав мовчки. Коли Його вели від судової зали Пилата, Христос не чинив опору, ані заперечував. Як Він і казав Пилатові, Його слуги не воювали з римськими вояками, щоб звільнити Його з в’язниці чи від страти. Ісус мовчки йшов від преторію до Голгофи, а тоді простягнув Свої руки і ноги, щоб їх прибили цвяхами до хреста. Він відмовився пити наркотичну жовч, щоб не притупляти біль, коли Його розпинали. Ісус молився, щоб Отець простив їм.

Продовження в аудіо...

«А Петро та Іван на дев'яту годину молитви йшли разом у храм. І несено там чоловіка одного, що кривий був з утроби своєї матері. Його садовили щоденно в воротях храму, що Красними звалися, просити милостині від тих, хто до храму йшов. Як побачив же він, що Петро та Іван хочуть у храм увійти, став просити в них милостині. Петро ж із Іваном поглянув на нього й сказав: Подивися на нас! І той подивився на них, сподіваючися щось дістати від них» (Дії 3:1-5).

Кривий з народження жебрак, сидячи при вході до храмового двору, сподівався на милостиню з боку перехожих, навіть і не мріючи про фізичне зцілення. Його духовний стан відповідав фізичному, що також і матеріальному. В нього не було сили ходити, ані заробляти гроші, ані вірити у фізичне, чи духовне зцілення.

Петро подивився на чоловіка і наказав тому подивитись на нього. Зазвичай люди не дивляться у вічі жебракам, а жебраки не заглядають їм в очі. Петрова вимога зазначала, що щось більше ніж звичайне подаяння має статися.

«Та промовив Петро: Срібла й золота в мене нема, але що я маю, даю тобі: У Ім'я Ісуса Христа Назарянина устань та й ходи! І, узявши його за правицю, він підвів його. І хвилі тієї зміцнилися ноги й суглобці його!... І, зірвавшись, він устав та й ходив, і з ними у храм увійшов, ходячи та підскакуючи, і хвалячи Бога!» (3:6-8).

Лунає Боже Слово з вуст апостола Петра: У Ім’я Ісуса Христа Назарянина устань та й ходи!І все змінюється: він ходить, він здоровий; тепер він може працювати, але понад усе, в нього з’явилась радість віри, в Чиє Ім’я він був зцілений.

«В Ім’я» означає «силою і владою». Петро та Іван не були чудотворцями. Радше, це Господь працював через них. Вони були лише інструментами Його сили і влади.

Зцілення було миттєвим, а не поступовим. Не було ніякого процесу зцілення, ані періоду відновлення. Чоловік ходив і підскакував, чого раніше він ще ніколи не робив. Це не було результатом його віри чи вирішення. Це саме благодать і влада Ісуса Христа дали чоловікові силу і спроможність робити те, на що раніше не було навіть надії.

«Народ же ввесь бачив, як ходив він та Бога хвалив. І пізнали його, що це той, що при Красних воротях храму сидів ради милостині. І вони переповнились жахом та подивом із того, що сталось йому!» (Дії 3:9-10).

Оскільки це була година молитви і вечірнього жертвоприношення, велике число людей бачило цього чоловіка. Вони знали про колишній його стан, тож подив і жах переповнював їх.

Цей великий переворот життя кривого жебрака стався завдяки Щасливому Обміну, про який Петро пояснює наступним чином:

«Мужі ізраїльські! Чого ви дивуєтесь цим, та чого ви на нас позираєте так, ніби те, що він ходить, ми зробили своєю силою чи благочестям? Бог Авраамів, та Ісаків, та Яковів, Бог наших батьків, Сина Свого прославив, Ісуса, Якого ви видали, і відцуралися перед Пилатом, як він присудив був пустити Його. Але ви відцурались Святого та Праведного, і домагалися видати вам душогубця. Начальника ж життя ви забили, та Його воскресив Бог із мертвих, чого свідками ми! І через віру в Ім'я Його вздоровило Ім'я Його того, кого бачите й знаєте. І віра, що від Нього, принесла йому вздоровлення це перед вами всіма» (Дії 3:12-16).

Як і на День П’ятидесятниці, Петро звертається до слухачів: «Мужі ізраїльські». Цим він нагадує їм про їхню відповідальність як особливо благословенний народ, який отримав Боже написане Слово і Божу об’явлену релігію. Що також вимагало особливої реакції на зцілення кривого жебрака.

Продовження в аудіо...

Милосердя – саме цього навчає Ісус усіх релігійних людей у притчі про милосердного самарянина. Приводом цієї мови про милосердя стало наступне: «І підвівсь ось законник один, і сказав Його випробовуючи». Законник із фарисеїв був вельми релігійною людиною. Проте свою релігійність він пов’язував зі виконанням людиною праведних дій, а не з милосердям, яке ґрунтується на Божій праведності.

Цю фарисейську релігійну облуду апостол Павло підсумовує на початку десятого розділу Послання до Римлян наступним чином: «Браття, бажання мого серця й молитва до Бога за Ізраїля на спасіння. Бо я свідчу їм, що вони мають ревність про Бога, але не за розумом. Вони бо, не розуміючи праведності Божої, і силкуючись поставити власну праведність, не покорились праведності Божій. Бо кінець Закону Христос на праведність кожному, хто вірує» (Рим.10:1-4).

Тобто, іншими словами, Христове спасаюче діло встановило для всіх грішників праведність, чи відпущення гріхів, через віру і забрало необхідність виконання закону самим грішником. Невіруючі юдеї не розуміли цього і продовжували намагатися здобути свою власну праведність, заробити прощення своїм виконанням закону. Хоча вони мали релігійну ревність, вона була повністю хибного напрямку. Павло молився, щоб Бог відвернув юдеїв від їхньої невіри, щоб вони спаслися через Ісуса. Це саме стосується і законника.

Випробовуючи Ісуса, законник поставив два запитання, які у свою чергу спонукають Ісуса також до двох запитань у відповідь. Перше запитання формує плин всього діалогу, а інші три є спробами відповісти на перше, яке законник ставить наступним чином: «Учителю, що робити мені, щоб вічне життя осягнути?» (Лк.10:25), буквально: «Що робити мені, щоб вічне життя успадкувати?», де «робити» і «успадкувати» виключають одне одного і чинять питання некоректним.

Друге запитання ставить Ісус. Оскільки Бог вже відповів на перше запитання у Мойсеєвому П’ятикнижжі, Ісус направляє туди законника: «Що в Законі написано, як ти читаєш?» (Лк.10:26). Ісус робить це, бо розглядає Тору як частину Богом даного засобу до вічного життя. І це життя приходить повністю за благодаттю через віру, що діє любов’ю.

«Що в Законі написано», - це природньо ставити таке питання перед законником. Сам же законник, будучи проникливим, відповідає на Ісусове запитання відповідно до Тори: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе» (10:27). Ісус підтверджує вірність відповіді: «Правильно ти відповів. Роби це, і будеш жити» (10:28).

Серцевиною Тори, чи Мойсеєвого П’ятикнижжя, є Боже милосердя і любов. Подібно, і людська відповідь на Божі милосердя і любов буде у любові та милосерді. «Любов – виконання Закону» (Рим.13:10), як це згодом ствердить апостол Павло. Ісус привів законника до відповіді на своє запитання до Святого Писання.

Діалог між законником та Ісусом мав би завершитись вже тут. Однак, законник не вдовольнився Божою відповіддю про любов. Він хоче зосередитись на чіткому визначенні своїх діл любові. Він хоче ствердити власну праведність і свої власні претензії на вічне життя.

Другий виток діалогу починається як перший. Однак, замість того, щоб випробовувати Ісуса, законник захищає вже себе: «А той бажав сам себе виправдати». Він захищається, знаючи, що, заявляючи про любов до Бога, йому слід любити і свого ближнього. Проголошувати любов до Бога і ненавидіти ближнього – це лицемірство. А якщо законник проголосить свою любов до ближнього, хтось може запитати про докази цьому.

Продовження в аудіо...

Ось пророк Ілля на горі Хорив. Він має стати «перед Господнім лицем». Він чує Боже Слово: «Аж ось переходитиме Господь, а перед Господнім лицем вітер великий та міцний, що зриває гори та скелі ламає. Та не в вітрі Господь. А по вітрі трус землі, та не в трусі Господь. А по трусі огонь, і не в огні Господь. А по огні тихий лагідний голос» (1Цар.19:11-12). Тихий лагідний голос Божого Євангелія створює в серці неслухняного пророка послух віри, в якому він повертається до місця свого покликання і продовжує призначене йому Богом служіння.

Що це за послух віри такий, якого також згадує апостол Павло в Посланні до Римлян: «Про Ісуса Христа, Господа нашого, що через Нього прийняли ми благодать і апостольствона послух віричерез Ім’я Його між усіма народами» (Рим.1:4-5)?

Коли запитати деяких людей, чому вони регулярно ходять до церкви, вони можуть сказати: «Хіба ми не повинні? Якщо ми перестанемо ходити, хіба Бог не покарає нас за це?». Вони роблять те, що наказує Бог, щоб уникнути суду. Вони усвідомлюють, що Боже покарання буде найсуворішим. Вони бояться і поступаються Божій волі, проте лише зовнішньо. Коли б не було Божого покарання за це, якого вони бояться, вони б пішли кудись інде ніж до церкви.

Для інших ходіння до церкви – це задоволення їхніх естетичних смаків. Їм можливо подобається велич літургії чи, можливо, органна музика, чи пісні, які пробуджують їхні релігійні почуття, чи, можливо, красномовність проповіді, чи сама церковна атмосфера. Слово Боже може їх і не цікавити, але якщо врахувати усе це разом, з естетичних міркувань вони надають перевагу ходінню до церкви, таким чином, зовнішньо виконуючи Третю заповідь.

Ще інші можуть сказати: «Хіба Бог не обіцяв благословляти тих, хто ходить до церкви і слухає Боже Слово? Богові це до вподоби і Він мені дасть винагороду. Саме такий підхід мали фарисеї. Вони намагалися дуже старанно зовнішньо виконувати усі приписи закону та людські похідні від нього. Виконання Божої заповіді давало їм нагоду здобути для себе Божу прихильність і заробити винагороду.

Ці три приклади різні, проте вони мають одне спільне. Бажання до послуху вони знаходять всередині себе. Чи задовольняє Бога такий послух? Напевно що ні! Такий послух не є послухом віри. Насправді, від себе людина послуху приємного Богові вчинити не може, як написано: «А людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно» (1Кор.2:14) і ще «Бо думка тілесна то смерть,... думка бо тілесна ворожнеча на Бога, бо не кориться Законові Божому, та й не може» (Рим.8:6-7). Чи як сповідає д-р Лютер у Малому Катехізисі: «Я вірю, що не можу силою власного мислення чи вибору повірити в Ісуса Христа, мого Господа, чи прийти до Нього».

Як же створюється цей послух віри у грішникові? Сьогоднішнє євангельське читання нам це добре ілюструє (Мк.7:31-37). Ось друзі глухонімого чоловіка приводять того до Ісуса. Оскільки глухонімий важко розуміє і йому також важко пояснити свою думку, Ісус відводить його вбік для приватного спілкування. Ісус використовує мову знаків, щоб пояснити, що Він має зробити для глухонімого. Ісус кладе Свої пальці у вуха, бо Він дасть йому слух. Сплюнувши, Ісус торкається язика, бо Він дасть йому мову. Далі лише одне слово: «Відкрийся!», і воно чинить, що наказує: «І відкрилися вуха йому, і путо його язика розв’язалось негайно, – і він став говорити виразно» (Мк.7:35).

Продовження в аудіо...

І Він перед ними преобразився: обличчя Його, як те сонце, засяяло, а одежа Його стала біла, як світло (Мт.17:2).

«Покажи своє справжнє обличчя», - кажемо ми своєму співрозмовнику, викликаючи його на відвертість. Як часто його справжнє обличчя ми впізнаємо будь-коли, але не тоді, коли хочемо відвертості.

Наше справжнє лице, істинне обличчя, кожному з нас Бог показує у Своєму святому Законі. Головна функція Божого Закону, Десяти Заповідей – це функція дзеркала, показувати грішнику його справжнє лице. Відвертість Божого Закону вражає грішника прямісінько в його серце, бо людське «серце найлукавіше над все та невигойне, – хто пізнає його?», - запитує пророк Єремія. На що Бог відповідає: «Я Господь, що досліджує серце, що випробовує нирки, щоб кожному дати згідно з путтю його, за плодом учинків його» (Єр.17:9-10).

Про наше невигойно зіпсуте серце свідчить Ісус: «Бо з серця виходять лихі думки, душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневаги» (Мт.15:19). Звідси, дзеркало Божого Закону проголошує нам наше справжнє обличчя: «Нема праведного ані одного; нема, хто розумів би; немає, хто Бога шукав би – усі повідступали, разом стали непотрібні, нема доброчинця, нема ні одного!» (Рим.3:10-12).

Проте не так з Ісусом Назарянином. На кінець Свого дворічного Галілейського служіння Ісус дещо відступив на північ, у землі Кесарії Пилипової, біля витоків річки Йордан. Ось Він бере Петра, Якова та Івана на гору високу (можливо біля гори Гермон), щоб ті побачили щось таке, що інші побачать лише перед Судним Днем, а саме, справжню славу Божого Сина. Ісус показує їм Своє справжнє обличчя, обличчя Божого Сина.

До того учні вже бачили та чули багато чого. Вони були свідками великих чуд і чудесного навчання. Ісус уздоровлював, зцілював, воскрешав, годував, вигонив демонів, ходив по воді, втихомирював бурю, навчав. Проте все це було прихованим за пониженим станом Божого Сина, Котрий прийшов взяти гріх світу на Себе. Апостол Петро згадує про те, як Ісус показував Своє справжнє обличчя: «Бо ми сповістили вам силу та прихід Господа нашого Ісуса Христа, не йдучи за хитро видуманими байками, але бувши самовидцями Його величі. Бо Він честь та славу прийняв від Бога Отця, як до Нього прийшов від величної слави голос такий: Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав! І цей голос, що з неба зійшов, ми чули, як із Ним були на святій горі» (2Пет.1:16-18).

На горі Преображення Ісус показує нам Своє справжнє лице, саме те обличчя, про яке свідчить апостол Іван у книзі Об’явлення: «Подібного до Людського Сина, одягненого в довгу одежу і підперезаного по грудях золотим поясом. А Його голова та волосся білі, немов біла вовна, як сніг; а очі Його немов полум'я огняне» (Об.1:13-14).

Коли справжнє обличчя нашого ближнього нам розкривається, це, як правило, його ниций бік. У випадку з Ісусом Назарянином ми бачимо Його велич. Ісус преобразився перед трьома учнями, тобто Він засяяв яскравим світлом Божої присутності. Його обличчя стало як сонце, а одяг став біліший найбілішого снігу. Сяючий Господь був оповитий ясною хмарою, яку Петро називає «Величною Славою». Ісус преобразився, тобто показав Своє справжнє єство, через зміну форми образу Свого. І це Він робить перед тим, як попрямувати до звершення Свого основного діла – викуплення людства.

Показуючи Своє справжнє обличчя, Ісус заручається свідченням Мойсея та Іллі, великих пророків Старого Заповіту, власне священних книг Старого Заповіту, Закон і Пророки, яких представляють ці два пророка. Розмовляючи з Мойсеєм та Іллею про Свій вихід до Отця через смерть і воскресіння, Божий Син тим самим навчає нас, що весь Старий Заповіт, Закон і Пророки, вказують на Нього і Його викупне діло через страждання, смерть і воскресіння.

Продовження в аудіо...

Ось один із фарисеїв запросив Ісуса до нього додому на гостину. Це вже друга гостина, яку згадує Лука у своєму Євангеліє. Перша гостина чи велика вечеря була в домі митника Левія, якого ми знаємо як апостола Матвія. Саме на цій гостині Ісус сказав у відповідь на критику фарисеїв і книжників: «Чому з митниками та зі грішниками ви їсте та п’єте» (Лк.5:30), Свої знамениті слова: «Лікаря не потребують здорові, а слабі. Не прийшов Я, щоб праведних кликати до покаяння, а грішних» (Лк.5:31-32).

Цього разу гостина не була у домі грішника-митника, але в домі самоправедного фарисея. Лука запише у своєму Євангеліє ще дві гостини у фарисейському домі.

На першій з них майже відразу повстало питання про обрядове обмивання перед обідом. На що Спаситель відповів: «Тепер ви, фарисеї, он чистите зовнішність кухля та миски, а ваше нутро повне здирства та кривди! Нерозумні, чи ж Той, Хто створив оте зовнішнє, не створив Він і внутрішнє? Тож милостиню подавайте з унутрішнього, і ось все буде вам чисте. Горе вам, фарисеям, бо ви десятину даєте з м’яти та рути й усякого зілля, але обминаєте суд та Божу любов; це треба робити, і того не лишати! Горе вам, фарисеям, що любите перші лавки в синагогах та привіти на ринках! Горе вам, бо ви як гроби непомітні, люди ж ходять по них і не знають того» (11:39-44).

Інша гостина була в суботу, в домі одного зі фарисейських старших, де Ісус уздоровив чоловіка слабого на водянку. Крім питання про належність уздоровлення в суботу Ісус розпочав розмову про запрошених на гостину: «Коли ти справляєш обід чи вечерю, не клич друзів своїх, ні братів своїх, ані своїх родичів, ні сусідів багатих, щоб так само й вони коли не запросили тебе, і буде взаємна відплата тобі. Але, як справляєш гостину, клич убогих, калік, кривих та сліпих, і будеш блаженний, бо не мають вони чим віддати тобі, віддасться ж тобі за воскресіння праведних!» (Лк.14:12-14).

Притча про багату вечерю, де запрошені по черзі відмовлялися прийти посилаючись чи то на куплене поле, чи волів, чи одруження, завершила цю розмову словами: «Бо багато покликаних, та вибраних мало» (Лк.14:24).

Гостина ж у домі Симона фарисея могла бути в п’ятницю ввечері, початок юдейської суботи, дня відпочинку.

«І ось жінка одна, що була в місті, грішниця, як дізналась, що, Він у фарисеєвім домі засів при столі, алябастрову пляшечку мира принесла, і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати слізьми Йому ноги, і волоссям своїм витирала, ноги Йому цілувала та миром мастила» (7:37-38).

Що грішниця може знайти у фарисейському домі? Чи її туди запрошували? Чи знайдеться для неї місце біля столу? Зовсім ні. Що вона може там знайти крім лицемірства? Проте вона йде. Вона йде не через те, що там може зустріти лицемірів. Але вона йде, бо там знаходиться Ісус. Для неї немає значення, що про неї скажуть чи подумають, як на неї подивляться, чи можливо обізвуть. Вона йде, бо там є Ісус. Вона знає, хто Він такий. Вона знає про Його милосердя. Слово про Його милосердя досягнуло її серця, створивши там довіру до Нього. Ісусове милосердя до грішників спонукає жінку до вдячності, яку вона проявляє як вміє, попри всяке можливе засудження чи зневагу з боку лицемірів. Бо вона прийшла не до них, а до Нього, Ісуса, Виконавця Божого милосердя.

«Побачивши це, фарисей, що покликав Його, міркував собі, кажучи: Коли б був Він пророк, Він би знав, хто ото й яка жінка до Нього торкається, бо ж то грішниця!» (Лк.7:39).

Перед нами нерозкаяний самоправедний фарисей та розкаяна грішниця. Однак, Ісус у Своєму милосерді турбується про обидвох. Милосердя Боже дозволяє жінці показати її любов до Ісуса. Милосердя Боже не відкидає фарисея, а навчає його, щоб той позбувся свого лицемірства.

Продовження в аудіо...

«Вийди, і станеш на горі перед Господнім лицем. Аж ось переходитиме Господь, а перед Господнім лицем вітер великий та міцний, що зриває гори та скелі ламає. Та не в вітрі Господь. А по вітрі трус землі, та не в трусі Господь. А по трусі огонь, і не в огні Господь. А по огні тихий лагідний голос» (1Цар.19:11-12).

Це Слово Боже, яке прийшло з Господніх уст до пророка Іллі на горі Хорив, до пророка, якого в народі зробили повелителем грому і блискавки, замінивши ним поганського бога Перуна. Тож, незважаючи на народні байки і вигадки, зосередимо нашу увагу на Божому Слові, яке знаходиться при кінці Першої книги Царів, і дізнаємось про справжнього Іллю, Божого чоловіка початку і середини восьмого сторіччя до Різдва Христового.

Ілля справді був блаженним, благословенним чоловіком. Із усієї історії людства відомо про двох осіб, яким дозволено було уникнути фізичної смерті – це Енох та Ілля. Бог покликав Іллю промовляти в Боже Ім’я в один із найпохмуріших періодів історії Ізраїлю, коли Ахав був царем відпалого Північного царства. Ось як Біблія Старого Заповіту описує правління цього лукавого царя: «Бо ще не було такого, як Ахав, що запродався чинити зло в Господніх очах, що його намовила жінка його Єзавель. І він чинив дуже гидке, ідучи за ідолами, усе так, як робили амореяни, що їх Господь повиганяв перед Ізраїлевими синами» (1Цар.21:25-26). «І робив Ахав, син Омрі, зло в Господніх очах більше від усіх, хто був перед ним» (1Цар.16:30). Разом зі своєю лукавою дружиною Єзавель Ахав зробив поклоніння Ваалу державною релігією Північного царства. Саме на такому темному тлі ми зустрічаємо Іллю, Божого пророка.

На противагу темряві тих днів Бог виявляв Свою дивовижну благодать. Знову і знову ми читаємо про служіння пророка: «І було Господнє слово до Іллі…». У темну годину історії Ізраїлю Бог не дозволив, щоб щезло Його Слово. Бог промовляв через покликаного пророка Закон і Євангеліє. Також Бог підтримував проповідування Іллі різноманітними ознаками, чудами. Хоча Бог чинив і чинить чуда упродовж всього періоду історії людства, було три історичних періоди, коли чуда відбувалися так часто, що люди вважали їх майже звичним ділом. Першим із таких часових відтинків був вихід із Єгипту і захоплення Обіцяної Землі. Другий період – це часи Іллі та його наступника Єлисея. Третім періодом великих чуд були часи Ісусового служіння і встановлення Християнської церкви. Власне, перші два періоди вказували на третій. Сьогодні ж мова йде про другий.

Коли в голодні часи Бог послав Іллю замешкати в домі вдови, Бог чудесним чином забезпечував борошном та олією. Коли помер її син, Бог воскресив його через Іллю. При змаганні Іллі з Вааловими пророками на горі Кармел, Бог підтримує Свого пророка, посилаючи небесний вогонь, щоб поглинути жертву Іллі. Чудами Бог виховував Іллю, формуючи його у Божого мужа посеред вельми ворожого світу. Чуда зміцнятимуть Божого пророка, особливо коли той падатиме у відчай.

Проте чуда, які чинив Ілля, також служили як докір для лукавих царя і цариці. Чуда відкривали очі ненавченим і поганам на вірне поклоніння єдиному правдивому Богові. Коли цар Ахав повернувся з гори Кармел до свого палацу в Самарії, він розказав цариці як пройшло змагання Ваалових пророків і про їх знищення. Єзавель запалала від люті, погрожуючи Іллі, Божому пророкові. Про результат цього читаємо, що Ілля «встав та й пішов, боячись за душу свою» (1Цар.19:3).

Без Господнього дозволу і всупереч Господній волі Ілля залишає служіння. Він втікає від призначеного йому Богом завдання. І ще й як втікає! Спочатку на південь до юдиної Беер-Шеви, 160 кілометрів від людей, яким Бог покликав його проповідувати.

Продовження в аудіо...

«Блаженніше давати, ніж брати!» (Дії 20:35).

Цими словами Господа Ісуса апостол Павло завершив своє проголошення до ефеських пресвітерів у Мілеті при кінці своєї третьої місійної подорожі, прямуючи до Єрусалиму.

«Блаженніше давати, ніж брати!» - хоча цю Христову приказку ми чуємо лише від Павла, вона відразу нагадує інші подібні слова Сина Божого, як ось у Марка: «Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох» (Мк.10:45).

У наших вертикальних відносинах з Богом давати може лише Бог, як написано: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів.3:16). До нас приказка: «Блаженніше давати, ніж брати!», прикладається лише у горизонтальній площині, як наша відповідь на Боже блаженство вертикальної площини, відповідь нашому ближньому.

Апостол Павло, будучи високоосвіченим юдейським равином, головну думку своєї промови вміщує у середину свого послання, поєднуючи в ній як вертикальну, так і горизонтальну складові Господньої приказки. Апостол каже ефеським пресвітерам, що також і усім вірним публічним служителям Євангелія: «Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух вас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров'ю набув Він» (20:28).

Павло називає Божу Церкву отарою, яку пасуть єпископи, тобто духовні наглядачі. Але найбільше вражає тут вертикальна складова, де Бог «власною кров’ю набув» Собі Церкву. Божественна і людська природи Ісуса Христа настільки тісно поєднані між собою в одній Особі, що те, що робить Особа Христа відповідно до однієї з природ, інша природа бере у цьому участь. Бо лише у такий спосіб відбувається наше спасіння. Бо коли ми сповідаємо у «Вірую»: «Він для нас, людей, і для нашого спасіння з неба зійшов і тіло прийняв від Духа Святого і Діви Марії, і стався людиною», ми сповідаємо, що Бог проливав Свою кров за наші гріхи, і що Бог помер замість нас на хресті. Такою є вертикальна складова приказки: «Блаженніше давати, ніж брати!».

Горизонтальна ж її складова у Павловій промові має декілька частин. Спочатку Павло нагадує ефесянам про своє трирічне служіння посеред них, і як саме себе головно він їм давав: «Нічого корисного я не минув, щоб його вам звістити й навчити вас прилюдно і в домах. І я свідчив юдеям та гелленам, щоб вони перед Богом покаялись, та ввірували в Господа нашого Ісуса Христа» (20-21).

Покаятись перед Богом та вірити в Господа Ісуса насправді не є двома окремими справами. Віра в нашого Господа Ісуса пояснює, чим, насправді, є таке покаяння, а саме, що це відвернутись від нашого его, невіри і гріха, та довіритись Христові та Його праведності. І це лише силою Духа Святого, Котрий працює з нами через Слово, як це ми сповідуємо в Малому Катехізисі Мартіна Лютера: «Я вірю, що не можу силою власного розуму чи шляхом свого вибору повірити в Ісуса Христа, мого Господа, або ж прийти до Нього. Але Святий Дух покликав мене через Євангеліє, просвітив мене Своїми дарами, освятив і вберіг мене в правдивій вірі» (МК ІІ, 6).

Далі апостол Павло говорить про своє найближче майбутнє, і як саме він буде продовжувати давати себе: «І ось тепер, побуджений Духом, подаюсь я в Єрусалим, не відаючи, що там трапитись має мені, тільки Дух Святий в кожному місті засвідчує, кажучи, що кайдани та муки чекають мене... Але я ні про що не турбуюсь, і свого життя не вважаю для себе цінним, аби но скінчити дорогу свою та служіння, яке я одержав від Господа Ісуса, щоб засвідчити Євангелію благодаті Божої» (22-24).

Продовження в аудіо...

«Через великі утиски треба нам входити у Боже Царство» (Дії 14:22).

Таким є підсумок навчання Павла і Варнави до учнів римської провінції Галатії, що в Малій Азії, на завершення Павлової першої місійної подорожі. Хоча десь через рік Павло буде писати їм наступне: «А коли ми дізнались, що людина не може бути виправдана ділами Закону, але тільки вірою в Христа Ісуса, то ми ввірували в Христа Ісуса, щоб нам виправдатися вірою в Христа, а не ділами Закону. Бо жадна людина ділами Закону не буде виправдана!» (Гал.2:16).

Звідси, «великі утиски», про які навчав Павло, не стосуються нашого входження у Боже Царство для спасіння чи виправдання, а виникають на шляху просування Божого Царства для інших, на шляху проголошення Євангелія, Доброї Звістки про виправдання грішника перед Богом благодаттю, заради Ісуса Христа, через віру. Саме такі «великі утиски» описує Лука у книзі Дій 14-го розділу.

Після вимушеного залишення Іконії, де було багато навернених юдеїв і поган, проте і не мало противників, які хотіли побити їх камінням, Павло і Варнава прибувають «до міст лікаонських, до Лістри та Дервії, та в околиці їхні, і Євангелію там звіщали» (Дії 14:6-7).

«А в Лістрі сидів один чоловік, безвладний на ноги, що кривий був з утроби своєї матері, і ніколи ходити не міг. Він слухав, як Павло говорив, який пильно на нього споглянув, і побачив, що має він віру вздоровленим бути, то голосом гучним промовив: Устань просто на ноги свої! А той скочив, і ходити почав» (14:8-10).

Стан чоловіка виглядав безнадійним. Святий Дух, Котрий не спонукав і не направляв апостолів зцілювати кожну хворобу, мав причину скерувати Павла до дій і до мови, які тут мали місце. Через слухання Доброї Звістки про Христа Святий Дух створив віру у серці кривого з народження чоловіка. Останній тепер стає прикладом вбогого духом, про кого казав Спаситель, розпочинаючи Нагірну проповідь: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт.5:3). Віра кривого не здійснювала зцілення, ані не докладалася до цього. Віра прийняла те, що робив Бог.

«А люди, побачивши, що Павло вчинив, піднесли свій голос, говорячи по-лікаонському: Боги людям вподібнились, та до нас ось зійшли!... І Варнаву вони звали Зевсом, а Гермесом Павла, бо він провід мав у слові. А жрець Зевса, що святиня його перед містом була, припровадив бики та вінки до воріт, та й з народом приносити жертву хотів» (14:11-13).

Лікаонці, подібно до багатьох упокорених народів, навчилися мови окупантів. Проте між собою вони говорили рідною мовою, особливо коли були під враженням. Зцілення кривого настільки їх вразило, що вони готові були поклонятися Павлові та Варнаві як богам. У поганській міфології боги приходили на землю в різних формах, зокрема і в людській подобі. Те, що вигукували лікаонці, просто відповідало їхнім віруванням.

Зевс був верховним богом грецького пантеону богів. Те, що вони саме Варнаву назвали Зевсом, може вказувати на те, що той мав поважніший вигляд ніж Павло. Гермес же був посланцем богів, посланцем, що промовляв. І саме Гермес часто супроводжував Зевса. Павло ж, як читаємо, «провід мав у слові».

Крім того, саме за місцевою легендою Зевс і Гермес з’явилися літній парі, Філемону і Бавкії, котрі розважали богів, не відаючи, хто вони, коли ж решта людей міста відкинули людиноподібних богів. Мешканці Лістри не хотіли повторення тієї помилки. Тож, священик і містяни готувалися до принесення жертви Варнаві та Павлові. Зевс був покровителем їхнього міста, тож вони мусять не образити його, ще раз його не впізнавши.

Продовження в аудіо...

«Прийшовши ж Ісус до землі Кесарії Пилипової, питав Своїх учнів і казав: За кого народ уважає Мене, Сина Людського? Вони ж відповіли: Одні за Івана Христителя, одні за Іллю, інші ж за Єремію або за одного з пророків. Він каже до них: А ви за кого Мене маєте? А Симон Петро відповів і сказав: Ти Христос, Син Бога Живого! А Ісус відповів і до нього промовив: Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець» (Мт.16:13-16).

Два запитання, які поставив Ісус Своїм учням, привівши їх на північ від звичного місця Його перебування в Галілеї, не були для збору інформації. Божественний Вчитель знав, що інші думали і казали про Нього, як це пише апостол Іван: «І потреби не мав, щоб хто свідчив Йому про людину, бо знав Сам, що в людині було» (Ів.2:25). Радше, Ісус як добрий учитель, запитуючи, навчає Своїх учнів, щоб зміцнити їх у навчанні, щоб вони склали іспит, через який вони незабаром мають пройти. Таким чином, ці два запитання залишаються незмінними для всіх поколінь Христових учнів.

«За кого народ уважає Мене, Сина Людського?», - це перше Ісусове запитання для нас. І як дві тисячі років тому, відповідь залишається незмінною. Як це було тоді, що також і тепер, люди, які знаходяться поза християнським табором, які знаходяться поза Христовою церквою, люди, які не повинні називатися християнами, бо такими не є, розглядають Ісуса як великого вчителя доброї моралі, навіть, як великого пророка, але не більше того. Як багато гарних і приємних слів можна від них почути про Ісуса, але більше ніж один із пророків, один зі вчителів чи один із Божих посланців вони не можуть сказати. А якщо це не більше, якщо Ісус – це один із людей, трішки більший за Мойсея, Єремію, Іллю чи Івана Христителя, тоді гарні та приємні слова не мають ніякого значення. Насправді, вони не кращі за прокльони, які хоча б неприховані.

В сьогоднішньому світі багато кажуть подібного про Ісуса. Вони не знають, чи відмовляються визнавати, що Син Людський це саме Той, про Кого пише Даниїл:

«Я бачив у видіннях ночі, аж ось разом з небесними хмарами йшов ніби Син Людський, і прийшов аж до Старого днями, і Його підвели перед Нього. І Йому було дане панування й слава та царство, і всі народи, племена та язики будуть служити Йому. Панування Його панування вічне, яке не спиниться, а царство Його не буде зруйноване» (7:13-14).

Про виповнення пророцтва Даниїла апостол Матвій напише наприкінці свого Євангелія з уст Самого Ісуса: «Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Тож ідіть, і зробіть учнями всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!» (Мт.28:18-20).

Первосвященик Каяфа зрозумів добре Ісуса, коли на нічному суді запитав Того: «Заприсягаю Тебе Живим Богом, щоб нам Ти сказав, чи Христос Ти, Син Божий?» (Мт.26:63). Бо Сам Ісус не лише підтвердив, що Він Син Божий у значенні Месії, але й проголосив наступне: «Ти сказав... А навіть повім вам: відтепер ви побачите Людського Сина, що сидітиме праворуч сили Божої, і на хмарах небесних приходитиме!» (Мт.26:64). Каяфа зрозумів Ісуса, не віруючи в сказане Останнім. Бо його відповідь на слова Спасителя була наступною: «Тоді первосвященик роздер одежу свою та й сказав: Він богозневажив! Нащо нам іще свідки потрібні? Ось ви чули тепер Його богозневагу! Як вам іздається? Вони ж відповіли та сказали: Повинен умерти!» (Мт.26:65-66).

Це саме про такого Розп’ятого але повищеного Сина Людського сповідає апостол Павло: «Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної...

Продовження в аудіо...

А коли вони наблизились до Єрусалиму, і прийшли до Вітфагії, до гори до Оливної, тоді Ісус вислав двох учнів, до них, кажучи: Ідіть у село, яке перед вами, і знайдете зараз ослицю прив'язану та з нею осля; відв'яжіть, і Мені приведіть їх. А як хто вам що скаже, відкажіть, що їх потребує Господь, і він зараз пошле їх. А це сталось, щоб справдилось те, що сказав був пророк, промовляючи: Скажіте Сіонській доньці: Ось до тебе йде Цар твій! Він покірливий, і всів на осла, на осля, під'яремної сина. А учні пішли та й зробили, як звелів їм Ісус. Вони привели до Ісуса ослицю й осля, і одежу поклали на них, і Він сів на них. І багато народу стелили одежу свою по дорозі, інші ж різали віття з дерев і стелили дорогою. А народ, що йшов перед Ним і позаду, викрикував, кажучи: Осанна Сину Давидовому! Благословенний, хто йде у Господнє Ім'я! Осанна на висоті! А коли увійшов Він до Єрусалиму, то здвигнулося ціле місто, питаючи: Хто це такий? А народ говорив: Це Пророк, Ісус із Назарету Галілейського! (Мт.21:1-11)

Бо так промовляє Господь Саваот: Ще раз, а станеться це незабаром, і Я затрясу небо та землю, і море та суходіл! І затрясу всіма народами…  і на цьому місці Я дам мир, говорить Господь Саваот (Огій 2:6-9).

Ці слова пророка Старого Заповіту, котрий писав пів тисячоліття до Христової смерті, відносять нас на два тисячоліття назад до Єрусалиму, де на той час, ще стояв Храм Господній, а в околицях міста ще можна було знайти той порожній гріб багатого, про порожність якого будуть говорити всі наступні покоління після цього. 

Як храм, так і гріб протягом двох діб пережили одне і теж природнє явище, спричинене надприродними силами. Тобто, як і храм, так і гріб були свідками двох землетрусів, які пов’язані між собою однією і тією ж особою, котру ми називаємо нашим Господом, і воскресіння Якого ми сьогодні святкуємо.

Про перший землетрус, засобом якого Бог нас навчає про життя і спасіння, апостол Матвій пише: А Ісус знову голосом гучним скрикнув, і духа віддав... І ось завіса у храмі роздерлась надвоє від верху аж додолу, і земля потряслася, і зачали розпадатися скелі, і повідкривались гроби, і повставало багато тіл спочилих святих (Мт.27:50-52).

Господній храм в Єрусалимі головно складався з двох приміщень: Святого Місця і Святого Святих, дві та одна третя частини храму відповідно. У Святому Місці знаходились: семисвічник, стіл для показних хлібів та вівтар кадіння. Лише священикам дозволялося туди заходити. У Святому Святих раніше, тобто ще за Першого храму, до Вавилонської неволі, знаходився Ковчег Заповіту зі скрижалями Заповідей Божих. 

За часів Другого храму, з яким мав справу Ісус, Ковчега Заповіту вже не було. Порожнє місце Святого Святих і Святе Місце розділяла товщелезна завіса, 10 на 15 метрів. За цю завісу в Святе Святих міг зайти лише раз в рік тільки на День Викуплення, Йом Кіпур, лише первосвященик, щоб покропити там кров’ю жертовних тварин на викуп за свій гріх і гріхи народу.

Запитаєте: Для чого це все? Для чого завіса? Чому Бог відділив Себе від людини? Чи людина сама по собі не є святою і праведною? Чи людина не створена за образом і подобою Божими? 

«Бог же миру, що з мертвих підняв великого Пастиря вівцям кров'ю вічного заповіту, Господа нашого Ісуса, нехай вас удосконалить у кожному доброму ділі, щоб волю чинити Його, чинячи в вас любе перед лицем Його через Ісуса Христа, Якому слава на віки вічні. Амінь» (Євр.13:20-21).

 Бігаючи чи прогулюючись вранці Віттеберзькими луками вздовж Ельби, ви не зустрінете жодної вівці. Однак, козуль, тобто маленьких оленів, можна зустріти десятки. Сьогодні, наприклад, я зустрів 13 козуль. Найбільше число їх одного весняного ранку було 33. Маленький олень лякливий. Однак, у своєму переляку він не нагадує безпорадну вівцю, але радше великого прудкого зайця, який знає як втікати. Великий же олень знає собі ціну і лякатися чи втікати він просто так не буде. У Віттенберзі великого оленя можна побачити у місцевому зоокутку, якого називають скорочено «НАБУ».

Однак, не тільки образ оленя сьогодні ми будемо використовувати для розкриття Божого об’явлення у Його слові, але перш за все, це образи Доброго Пастиря та овець, які традиційно розглядаються на другу неділю після Великодня. Запитаєте, що спільного між оленем і ягням? Що їх може поєднувати між собою? Хіба бувають вони у компанії один з одним?

Своє друге соборне послання апостол Петро завершує такими словами: “Тож ви, улюблені, знаючи це наперед, стережіться, щоб не були ви зведені блудом безбожних і не відпали від свого вґрунтування, але щоб зростали в благодаті й пізнанні Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа. Йому слава і тепер, і дня вічного! Амінь.” (3:17-18). Саме в цих останніх словах послання, власне останніх записаних для нас словах апостола Петра, знаходиться визначення теми самого послання: “Щоб зростали в благодаті й пізнанні Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа.” 

 Головна слабкість серед першого покоління віруючих, до яких промовляє Петро, це брак зростання у Християнському житті. У цьому знаходиться кожна громада, вік якої не перевищує 30 років. Наша громада – не виключення. Боже Слово породжує нових християн, проте занадто багато з них залишаються духовними дітьми, що чинить їх вразливими до власних страхів і сумнівів, до фальшивих учителів, і до лукавого.

 Петро ніби наперед знає наші «відмазки»: «Я не знав, чого від мене сподівалися». «Я не можу змінити своїх звичок і захоплень, моїх доріг». «Мені не потрібно змінювати свого життя, оскільки ми живемо під благодаттю».

Ріст чи зростання є однією з головних ознак фізичного здоров’я малюків. Кожного разу, коли хтось із моїх малюків відвідував дільничного лікаря у перший рік їхнього життя, його вимірювали, вимірювали довжину тіла, масу тіла, довжину обсягу грудної клітки. Кожен з малюків, чи то Іванко, чи Соломійка, чи Матвійко, за свій перший рік виросли більше ніж на 20 см і набрали маси тіла більше ніж 7 кг.

 Так само і в нашому духовному житті повинен бути ріст, зростання. Саме духовному росту апостол Петро присвячує своє Друге соборне послання, росту в благодаті та пізнанні нашого Господа і Спаса. Коли апостол нагадує нам про Господнє Преображення, він зосереджує нашу увагу на рості у нашій впевненості в тому, в що ми віруємо.

«Тому то ніколи я не занедбую про це вам нагадувати, хоч ви й знаєте, і впевнені в теперішній правді. Бо вважаю я за справедливе, доки я в цій оселі, спонукувати вас нагадуванням, знаючи, що я незабаром повинен покинути оселю свою, як і Господь наш Ісус Христос об'явив був мені. А я пильнуватиму, щоб ви й по моєму відході завжди мали це в пам'яті» (2 Пет.1:12-15).

Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить, і не стоїть на дорозі грішних, і не сидить на сидінні злоріків, та в Законі Господнім його насолода, і про Закон Його вдень та вночі він роздумує! І він буде, як дерево, над водним потоком посаджене, що родить свій плід своєдчасно, і що листя не в'яне його, і все, що він чинить, щаститься йому! Не так ті безбожні, вони як полова, що вітер її розвіває! 

Ось тому то не встоять безбожні на суді, ані грішники у зборі праведних,  дорогу бо праведних знає Господь, а дорога безбожних загине!

«Та все зачинило Писання під гріх, щоб віруючим була дана обітниця з віри в Ісуса Христа» (Гал.3:22).

За своєю природою люди не знають і не можуть знати Євангеліє, яке Бог об’являє лише у Своєму святому Слові. Там ми читаємо, що лише в Імені Ісуса Христа ми можемо знайти спасіння, як це проголошує апостол Петро: «І нема ні в кім іншім спасіння. Бо під небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали» (Дії 4:12). Він, як Бог і Людина в одній особі, примирив грішних людей з розгніваним Богом і викупив їх. Багато ображаються від такого послання і думають, що «якщо немає спасіння поза Христом, як тоді отці у СЗ, кому був проголошений закон, могли спастися?».

На п’ятдесятий день після Пасхальної суботи юдеї святкують Свято Врожаю чи Свято Тижнів. Врожай зернових зібраний. Погода для подорожі Середземним морем найсприятливіша у порівнянні з двома іншими великими святами юдеїв: Пасхи та Кучок. Через те, кожний побожний юдей намагався прибути до Єрусалиму на Свято Врожаю, щоб подякувати Богові за Божий Врожай. Ті, хто не міг прибути до Єрусалиму, святкували по синагогах по всій Римській імперії та за її межами. Приносились добровільні пожертви. 

Тої неділі все було за звичаєм, як і попереднього року на день П’ятидесятниці, день отримання Мойсеєм Десяти Заповідей та всього Закону. Проте в Бога був Свій план на П’ятидесятницю 30 року. Те, що обіцяв Ісус стосовно Духа Святого, ось має статися.

Описуючи славний в’їзд Ісуса в Єрусалим, у місто Володіння Миру, євангеліст Лука зосереджує нашу увагу на храмі, місці перебування Живого Бога. Спочатку Ісус наближається до Єрусалиму, а потім входить у Єрусалимський храм, святе місце у місті Володіння Миру.

 Старий Заповіт навчає про рівні святості, що пов’язані з Божою присутністю у скинії заповіту та храмі. Рівень святості зростає при наближенні до місця перебування Бога, Котрий сидить на престолі херувимів, що над ковчегом заповіту. Нечисті люди та речі повинні залишатися зовні табору чи міста, бо святий Бог перебуває посеред Свого народу. Скинія, а пізніше храм, мали три частини, кожна з яких підвищувала рівень святості: зовнішній двір, Святе Місце і Святе Святих. Рівні святості обмежували вхід для певних осіб. Храм Ірода, який стояв у Єрусалимі в Ісусові дні, обмежував присутність язичників (поган) найвіддаленішим двором. Юдейські жінки могли піти далі до так званого «жіночого двору». Лише юдейські чоловіки могли ввійти до «двору Ізраїлю», двору, що прилягав до самого храму. Вхід же у храм був обмежений лише для тих, хто був належно покликаний та освячений для служіння у храмі. Навіть вони могли туди ввійти лише у визначений час.

 Коли Ісус наближувався до Єрусалиму, Він проходив три рівні. Перший рівень Лука описує наступним чином: «І ото, як наблизився до Вітфагії й Віфанії, на горі, що Оливною зветься, Він двох учнів послав, наказуючи: Ідіть у село, яке перед вами; увійшовши до нього, знайдете прив’язане осля, що на нього ніколи ніхто із людей не сідав. Відв’яжіть його, і приведіть. Коли ж вас хто спитає: Нащо відв’язуєте?, відкажіть тому так: Господь потребує його. Посланці ж відійшли, і знайшли, як Він їм був сказав. А коли осля стали відв’язувати, хазяї його їх запитали: Нащо осля ви відв’язуєте? Вони ж відказали: Господь потребує його. І вони привели до Ісуса його, і, поклавши одежу свою на осля, посадили Ісуса. Коли ж Він їхав, вони простилали одежу свою по дорозі» (Лк.19:29-36).

 Основний наголос при описанні першого рівня, першого серпантина Ісусового наближення до Єрусалиму, знаходиться на ослі. Учні повинні знайти осля, на якому ще ніхто не їздив, подібно до того як згодом інші знайдуть гріб, в якому ще ніхто не лежав. Знайшовши осля, вони мали його відв’язати і привести до Ісуса.

 Чому осля? Старанний учень СЗ знає це зі пророцтв, що коли Месія буде в’їздити в місто Володіння Миру, Він зробить це на осляті, на якому ще ніхто не їхав. Хіба не обіцяв подібного Яків для дому Юди в книзі Буття: «Він прив’язує до винограду свого молодого осла, а до вибраної виноградини сина ослиці своєї. Він одежу свою буде прати в вині, а шату свою в виноградній крові!» (1М.49:11)? А пророк Захарій хіба не проголошував: «Радій вельми, о дочко Сіону, веселись, дочко Єрусалиму! Ось Цар твій до тебе гряде, справедливий і повний спасіння, покірний, і їде на ослі, і на молодім віслюкові, сині ослиці» (Зах.9:9)? Ось Цар твій гряде, Єрусалиме, Його престолом стане хрест, а Його слава у глибинах ганьби.

Друге, середнє, коло серпантину наближення Ісуса до міста Володіння Миру Лука описує так: «А як Він наближався вже до сходу з гори Оливної, то ввесь натовп учнів, радіючи, почав гучним голосом Бога хвалити за всі чуда, що бачили, кажучи: Благословенний Цар, що йде у Господнє Ім’я! Мир на небесах, і слава на висоті! А деякі фарисеї з народу сказали до Нього: Учителю, заборони Своїм учням! А Він їм промовив у відповідь: Кажу вам, що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!» (19:37-40).

«Але Христос, Первосвященик майбутнього доброго, прийшов із більшою й досконалішою скинією, нерукотворною, цебто не цього втворення, і не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю увійшов до святині один раз, та й набув вічне відкуплення. Бо коли кров козлів та телят та попіл із ялівок, як покропить нечистих, освячує їх на очищення тіла, скільки ж більш кров Христа, що Себе непорочного Богу приніс Святим Духом, очистить наше сумління від мертвих учинків, щоб служити нам Богові Живому! Тому Він Посередник Нового Заповіту, щоб через смерть, що була для відкуплення від переступів, учинених за першого заповіту, покликані прийняли обітницю вічного спадку» .

"А вишній Єрусалим вільний, він мати всім нам! Бо написано: Звеселися, неплідна, ти, що не родиш! Гукай та викликуй ти, що в породі не мучилась, бо в полишеної значно більше дітей, ніж у тієї, що має вона чоловіка! А ви, браття, діти обітниці за Ісаком! Але як і тоді, хто родився за тілом, переслідував тих, хто родився за духом, так само й тепер. "

Псалми 42 і 43 є однією молитвою, оскільки вони об’єднані спільною темою, спільним приспівом і одним заголовком. «Чого, душе моя, ти сумуєш, і чого ти в мені непокоїшся?» — це плач левитів, яких було відлучено від їхнього улюбленого храму в Єрусалимі. Це також молитва віруючих, які бажають перебувати у Божому Слові, поклоняючись Отцеві у дусі та правді, водночас розуміючи, що вони приходьки і чужинці у цьому світі, в якому вони терплять утиски. «Май надію на Бога, бо я Йому буду ще дякувати за спасіння Його!» — підбадьорює себе такий віруючий.

«Як лине той олень до водних потоків, так лине до Тебе, о Боже, душа моя, душа моя спрагнена Бога, Бога Живого! Коли я прийду й появлюсь перед Божим лицем? Сльоза моя стала для мене поживою вдень та вночі, коли кажуть мені цілий день: Де твій Бог? Як про це пригадаю, то душу свою виливаю, як я многолюдді ходив, і водив їх до Божого дому, із голосом співу й подяки святкового натовпу… Чого, душе моя, ти сумуєш, і чого ти в мені непокоїшся? Май надію на Бога, бо я Йому буду ще дякувати за спасіння Його!» (Пс.42:2–6).

Кожна з трьох частин псалма завершується приспівом, який промовляє як про смуток і стурбованість псалмиста тим, що він відірваний від Господніх святкувань, які відбувалися в Єрусалимському храмі, так і про його надію на те, що він зможе приєднатися до цих святкувань ще раз. Хоча смуток присутній в кожному з трьох куплетів, проте відбувається зміцнення надії при проходженні через псалом. Про подібний поступ надії віруючого Нового Заповіту пише апостол Павло римлянам:

«Отож, виправдавшись вірою, маємо мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа, через Якого ми вірою одержали доступ до тієї благодаті, що в ній стоїмо, і хвалимось надією слави Божої. І не тільки нею, але й хвалимося в утисках, знаючи, що утиски приносять терпеливість, а терпеливість досвід, а досвід надію, а надія не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам» (Рим.5:1–5).

У першій частині псалма переважає прагнення і смуток. Про надію головно каже приспів. Прагнення псалмиста до Бога порівнюється з прагненням оленя до води. Наступною після потреби повітря для нашого дихання є потреба води для вгамування спраги, що складає одну з найнагальніших потреб нашого життя. Спрага дуже швидко стає невідкладною потребою для вгамування. Так само сильно псалмист прагне Божої присутності.

Важко для нас зрозуміти повноту прагнення, яке мав народ Ізраїлю до храму в Єрусалимі, оскільки наше поклоніння не прив’язується до одного міста чи однієї будівлі. Проте жертвоприношення і багато найважливіших релігійних обрядів поклоніння Старого Заповіту могли відбуватися лише в Єрусалимському храмі. Таким чином, бути відрізаним від храму означало не мати змоги брати участь у найважливіших подіях поклоніння. Звідси, вже буде легше зрозуміти, чому віруючий, який прагне до Бога так сильно, як олень прагне до водних потоків, бажає потрапити до Єрусалиму та його храму. Звісно, справжньою потребою була не сама будівля, не храм сам по собі, а потреба була в Бозі, Котрий є джерелом життя як для тіла, так і для душі.

Розпач псалмиста посилюється насмішками ворогів, котрі кажуть: «Де твій Бог?». Розпач не лише приносить йому смуток, але й докір до Бога. Псалмист настільки у відчаї, що його сльози стали йому за їжу, тобто смуток охопив його настільки, що він не може їсти...

Слухати далі...