Станція «Держпром»

Він уцілів, коли росіяни збили їхній літак. Поранений, катапультувався та пройшов три кілометри окупованою територією до своїх. Й ось, понад два роки по тому, він уперше приїхав на місце трощі. Щоби згадати свого загиблого побратима-пілота, щоб місце трагедії стало місцем пам’яті, щоб рештки їхнього літака нарешті опинилися в музеї, а не на звалищі. У сьогоднішній «Станції “Держпром”» говоримо про культуру пам’яті. Від того, як ми вміємо вшановувати загиблих, залежить наше майбутнє. Чи досить добре ми пам’ятаємо, хто наш ворог? Чи змогли ми передати це своїм дітям? Це буде неймовірна історія про небайдужість, пам’ять і подвиг. Історія про те, як уламки українського літака понад два роки пролежали на звалищі поблизу Ізюму. Тільки завдяки небайдужим людям, які об’єдналися, рештки відправили з Ізюму до музею в Києві. Рушаймо.

В Ізюмі створюють музей окупації, щоб пам’ятати про російське вторгнення в місто й притягнути до відповідальності винних за воєнні злочини.

(Покинуті) тварини на війні — такі самі жертви, як і люди. Сьогодні розповідаємо історії покинутих тварин під час війни та як допомагають братам нашим меншим.

Американські бойові машини піхоти «Бредлі» нищать найсучасніші російські танки під Авдіївкою. Самі американці кажуть про ці БМП «легкий танк».

У прифронтовому селищі Елітне, що в передмісті Харкова, відкрився хаб «Дім уяви». Чому культура важлива — слухайте в новому випуску «Станції “Держпром”».

У Харкові з’явилася безплатна школа будівельників, адже відбудова міста потребує великої кількості робочих, а через війну багато харків’ян утратило свою роботу.

Командир артилерійського підрозділу 28 бригади Артем Холодкевич під час звільнення Херсонщини втратив ногу, але все одно повернувся на фронт.

Звільнена Кліщіївка — це дуже важлива ділянка на Бахмутському напрямку, тому окупанти не облишають спроб повернути втрачені позиції.

Він потрапив у полон у перші ж години повномасштабного російського вторгнення. І тільки в січні 2024-го повернувся до України. Майже два роки його життя минули за ґратами в кількох російських буцегарнях. Уявіть, як це — не знати достеменно масштабів великої війни, пропустити геть усе. Не здогадуватися, наскільки великі руйнування в рідному місті; не знати, чи живий літній батько; увесь час думати й хвилюватися, як там діти, дружина й онуки. Сьогоднішня наша розповідь про колишнього російського бранця Володимира Йовенка, який лише кілька днів, як повернувся додому, у Дергачі. Рушаймо.

У сьогоднішньому репортажі для подкасту «Станція “Держпром”» слухайте про те, як живе прикордонний Золочів, який у ніч на 6 лютого зазнав ракетного удару.

Те, що для багатьох людей — непомітні й базові потреби, для сотень тисяч мешканців прикордонних і прифронтових населених пунктів — розкіш. Елементарних сервісів — аптеки, лікарської допомоги, банкомата, ринку, соціальних установ на кшталт ЦНАПу або Пенсійного фонду — у багатьох селах і селищах немає. Й автобуси або електрички через небезпеку обстрілів і замінувань звідти на велику землю не ходять. Наш сьогоднішній репортаж про проєкт соціальних перевезень для деокупованих, прифронтових і прикордонних населених пунктів, який розпочинався ще на Донеччині й Луганщині до повномасштабного вторгнення, а нині розрісся на вісім регіонів, де тривають бойові дії. Ми поїдемо в рейс на такому безплатному автобусі із селища Козача Лопань, що на самісінькому кордоні. Він курсує до Харкова раз на тиждень. Історії тих, хто їздить, і тих, хто возить, — розповімо далі. Рушаймо.

Як відбувається медична евакуація з прикордоння, що зазнає постійних обстрілів? Про це — у сьогоднішньому репортажі.

Сьогоднішній репортаж — це історія порятунку тварин у кінноспортивному комплексі за Старим Салтовом, власник якого покинув коней напризволяще й утік до росії.

Хто такі «Степові вовки» та як це — проживши пів життя на чужині, повернутися на батьківщину, бо треба воювати? Сьогоднішня наша подорож буде в Куп’янський район, на нульові позиції до піхотинців 36 окремого стрілецького батальйону «Степові вовки» 61 окремої механізованої бригади. У день, коли ми туди вирушили, російська армія скинула на один із населених пунктів поблизу дві авіабомби. Поверталися ми, коли вже було темно, а яскравими червоними язиками палала якась із сільгоспбудівель після влучання. Про тих, хто стримує ворога на передовій лінії фронту, про їхню мотивацію та втому від майже двох років в окопах буде цей репортаж. Рушаймо.

Серебрянські ліси — місце запеклих боїв, де тримають оборону бійці різних підрозділів: Збройних сил, Тероборони, Нацгвардії, добровольчих батальйонів, прикомандированих до бригад ЗСУ. Уже понад рік ці гектари лісу під Кремінною — мета російського війська. Захопивши Серебрянське лісництво, окупанти зможуть вийти на адмінкордон із Донеччиною. Тут летить усе — від мін найменшого калібру до фугасних і керованих авіабомб вагою в сотні кілограмів. Дерева тут — опалені й повалені, а вцілілих сосен, здається, менше, ніж знищених постійним вогнем. Наша сьогоднішня подорож до бійців мінометного розрахунку батальйону «Гроза» бригади «Буревій» Національної гвардії України (це та сама «Гвардія наступу»). Рушаймо.

Марія Малєвська й Олександр Бринза побували на Донеччині. Яка нині ситуація на Бахмутському напрямку — слухайте в записі подкасту «Станція “Держпром”».

У Харкові одне з приватних підприємств розробляє та виготовляє «павуки» для саперів і не тільки. Ідеться про спеціальні протимінні черевики.

Свіжий випуск подкасту «Станція “Держпром”» про те, як живе напівокупована Дворічна, де досі лишаються люди, а ворожі обстріли не вщухають.

Сьогоднішній випуск подкасту «Станція “Держпром”» про те, як у Харкові готують реабілітологів для війська. В Україні це буде одна з найпотрібніших професій.

Сапери Державної спеціальної служби транспорту розповіли й показали, як відбувається розмінування територій, забруднених вибухівкою.

Як рота ударних дронів «Ахіллес» уражає ворожу техніку — слухайте в черговому епізоді подкасту «Станція “Держпром”»

У свіжому випуску програми «Станція “Держпром”» слухайте про те, як волонтери створили в Харкові прихисток для самотніх літніх людей.

В українській армії служать понад 60 тисяч жінок, 5 тисяч із них — безпосередньо на передовій. Поки в українському суспільстві дужче й дужче розгоряється скандал через сексистські заяви бійців 3 окремої штурмової бригади, ми вирушаємо на Донеччину, під Бахмут.
 
Тут, у лавах 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади, командиркою відділення зенітно-артилерійського взводу служить 24-річна Вікторія на псевдо Руна.
 
Ми побуваємо з нею та її побратимами на бойовому виїзді, побачимо техніку, удвічі старшу за командирку, та її 5-річного пса Шона, який щоразу проводжає Вікторію на виїзди.
 
І побачимо, чи є сексизм там, на передовій під Бахмутом. Рушаймо.

Уцілілу цеглу — на відбудову потрощеного, деревину — на опалення, метал — здати, дрібними шматками будівельного сміття — засипати вирви від влучань. Такий він, реюз часів великої війни. В одному з передмість Харкова запрацювала програма циркулярного будівництва: зруйновані обстрілами будівлі розбирають, цеглу відчищають і сортують на цілу й биту, а потім використовують іще раз — для відбудови хат. Сьогодні наша подорож до Руської Лозової, села за п’ять кілометрів від Харкова, що його росіяни окупували в перші ж дні вторгнення. Населений пункт ЗСУ звільнили у квітні торік. То як це — шукати будматеріали на руїнах сільради? І хто може скористатися таким реюзом? Рушаймо.

Він хотів зібрати грошей на десять дронів, а зібрав уже майже на сорок. Українців так розчулила й надихнула історія харківського школяра, що за лічені дні Радомир Тютюнник назбирав майже 600 тисяч гривень. Шістнадцятирічний Радомир самотужки після уроків або у вихідні збирає дрони-камікадзе для різних підрозділів Сил оборони. З вояків у школяра — черга. Як навчився цього й чи справді збирати дрони для армії може кожен? Як перевіряє, щоб те, що відправляє, було справним та ефективним? Де бере запчастини? Сьогодні наша дорога не далека: ми їдемо на околицю Харкова в гості до Радомира Тютюнника. Рушаймо.

З окупації — у покинуту хату на хуторі. Сьогодні ми їдемо до Богодухівського району, де півтора року тому оселилися рекламник Євген, артменеджерка Наталі та маленька Ріанна. Просидівши тиждень в окупованих Циркунах, вони тікали світ за очі. Не знаючи, де саме оселяться, як житимуть і на чому спатимуть. На хуторі за 100 кілометрів від дому місцеві мешканці запропонували їм покинуту хату-мазанку. Так почалося життя блогу «Естетика хутора», який має понад пів сотні тисяч підписників. А його відео про оббивку стільця з пальта, придбаного в секонді, або ліжко із двох старих дверей набирають мільйони переглядів. Рушаймо.

Навіщо Харківській міськраді безпілотники та програмне забезпечення до них на три мільйони гривень?

Суд відпустив під домашній нічний арешт фігурантів гучного скандалу і, як наслідок, кримінального провадження — Вікторію Грецьку-Миргородську та Віталія Зайцева.

Вона — ексочільниця управління інноваційного розвитку та іміджевих проєктів міськради. Він — підприємець, на момент вручення повідомлення про підозру — виконувач обов’язків ректора ХАІ.

Їм інкримінують оборудку на три мільйони гривень. І, що найцікавіше, таку суму з міського бюджету вони витратили на начебто безпілотники для захисту неба над Харковом.

І слідчі, і згодом у самій мерії заявили: ніяких безпілотних літальних апаратів на балансі міськради немає й бути не може. Це — функції Сил оборони, а не посадовців. Тож сьогодні у «Станції “Держпром”» — репортаж із зали суду. Рушаймо.

Сьогодні ми їдемо на околицю Харкова — у мікрорайон Обрій (більш відомий як Горизонт), на вулицю Велика Кільцева. Цей репортаж про мешканців однієї зі зруйнованих висоток.

Він — про людей, яких згуртувала спочатку одна біда — російська ракета, що влучила в будинок у перші дні повномасштабного вторгнення, а потім інша проблема — байдужість посадовців.

Найцікавіше в цій історії — те, що саме цей будинок досить швидко відбудували. Але заселитися у свої оселі не може жодна із 64 родин.

Так і винаймають та ходять по друзях і родичах, а одна з родин, Сівові, ось уже півтора року мешкає в підвалі свого ж будинку. До них і завітаємо спершу. Рушаймо.

Чим годують нині вояків, які наступають на Запорізькому напрямку? Чи можливі на армійській кухні азійські супи, шашлики або стейки?
Сьогодні ми розкажемо про реформу армійської кухні, яку замислив старший кухар 47 окремої механізованої бригади «Маґура» Олексій із позивним Йогурт.
Революцію на кухні він, колишній організатор столичних фестивалів, запроваджує в себе в підрозділі. І мріє, щоб так, як харчуються його побратими, харчувалися всі армійці в українському війську.
І повірте: його кухня має геть не такий вигляд, як у більшості підрозділів. Це взагалі не схоже на армійську кухню, швидше — на фестивальний фудтрак. Рушаймо.

Вони співають тяжкопораненим, вони евакуюють під обстрілами, вони кинули мирні професії та високі посади далеко від Cходу України — усе задля того, щоб бути там, де нині точиться битва за Україну.

Сьогоднішня «Станція “Держпром”» буде про військових медиків і добровольців, які евакуюють поранених із фронту. Це репортаж із лінії зіткнення, з одного зі стабілізаційних пунктів на Лиманському напрямку.

Це один із напрямків фронту — на межі Донеччини й Луганщини, де росіяни не полишають спроб наступу. І що ближчими стають бої, а штурми — частішими, то більше змінюється статистика поранень. Дедалі більше стає кульових — це означає, що контакт із росіянами щільніший.

Чому перший заступник мера Коломиї покинув роботу в міськраді й поїхав на фронт, як це — учитися на кардіологиню між ротаціями, а також яких пісень зазвичай співають у швидких під час евакуацій бійців? Рушаймо.

За півтора року великої війни від російських обстрілів загинули, зазнали поранень або зникли безвісти понад 25 000 цивільних українців. Це інформація з бази даних ініціативи «Трибунал для путіна».

Харківська область у цій базі даних на перших місцях за багатьма показниками: наприклад, регіон — лідер за кількістю обстрілів цивільних об’єктів: 7 800 разів. Для порівняння: Донеччина — зо 6 500 обстрілів.

Утім, важлива ремарка: усі ці цифри без урахування даних із Маріуполя, наприклад, або Сєвєродонецька, де нині підрахувати жертви руйнування неможливо.
Сьогодні говоримо з правозахисниками, які ретельно й щоденно документують російські злочини в Україні, а також готують нове подання до Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Чому це важливо й чи дочекаються українці справедливого покарання злочинців — з’ясовуємо сьогодні разом із Харківською правозахисною групою. Рушаймо.

Герой сьогоднішньої «Станції „Держпром“» до 24 лютого був сільським блогером — мав 80 тисяч підписників в ютубі. Знімав відео про свиней, курок, мальовничу річку біля хати й вишневе варення. У селі поблизу Балаклії. Він навіть комп’ютера вдома не мав — не те щоб керувати військовими дронами.
Тепер Олексій — аеророзвідник Ізюмського батальйону Харківської бригади тероборони. Літати на «пташках» і дронах-камікадзе навчився вже у війську.
На бойові завдання на кордоні з росією, який нині боронить його підрозділ, Олексій їздить на електровелосипеді. Ровери розвідникам подарували волонтери, як і самі безпілотні літальні апарати. Утім, один із них — «подарунок» від окупантів: трофейний камікадзе, який дивом уцілів.
Сьогодні ми їдемо в прикордоння подивитися на роботу аеророзвідників, які ще півтора року тому були хто сільським блогером, а хто — депутатом облради. Рушаймо.

Як, маючи український паспорт і живучи в Харкові, можна бути агентом еФеСБе? Наскільки розгалужена мережа завербованих росією зрадників? 

Що всередині людини, яка передає ворогові інформацію та координати, а потім чує ракетні удари? 

Сьогодні ми їдемо до Харківського слідчого ізолятора, щоб поставити ці запитання одному із затриманих. А потім — поговорити зі слідчими, які виявляють навідників, шпигунів, ворожих агентів і запобігають терактам. Рушаймо.

Після цієї історії заїжджена фраза «Пішов захищати свою родину» набуває буквального сенсу.

Тридцятишестирічний Віктор Валяєв звільнив з окупації власну сім’ю: вивіз дитину, а сам згодом загинув.

Він — армієць, який служив ще від 2015 року, а з початку повномасштабного вторгнення просився на Купʼянський напрямок, бо знав: там — його дівчата. Чекають. У школі, куди вже завезли тисячі російських підручників; де освітян катують, якщо ті не погоджуються на співпрацю.

Донька й досі пише йому в месенджер раз на тиждень. Хоча знає, що тата ось уже як чотири місяці немає.

У сьогоднішній програмі — історія родини з Куп’янщини. Історія родини Валяєвих. Рушаймо.

Що таке «примусова евакуація»? Чи можуть дитину забрати в батьків, якщо йдеться про зону обстрілів? Як переконувати, якщо родина категорично відмовляється виїжджати? 
Сьогодні ми вирушаємо до Вовчанська — прикордонного міста поблизу із країною-агресоркою, де останні два тижні посилилися обстріли, через що в обласній військовій адміністрації оголосили про примусову евакуацію дітей із громади. 
Евакуація триває вже зо 10 днів. Основна частина родин із дітьми вже виїхала: хтось самостійно, когось вивозили волонтери, а когось доводилося переконувати правоохоронцям. 
Як це відбувається, що обговорює малеча в евакуаційних бусах і що стає головним аргументом виїхати? Розповімо сьогодні. Рушаймо. 

Сто відсотків армійців на фронті після півтора року повномасштабного вторгнення мають ментальні розлади. Навіть якщо самі цього не усвідомлюють і сперечатимуться з вами. Так сказав нам бойовий медик поблизу Лиману. 
Тож сьогодні ми вирушаємо на психологічний вишкіл для бійців. Він відбуватиметься просто на лінії фронту — на самісінькому кордоні, на Харківщині. 
Проводитиме цей тренінг, де всі будуть у бронежилетах і зі зброєю, дипломований психолог та армієць, який має багаторічний досвід війни й три поранення. 
Що робити зі сплесками адреналіну, які нетипові реакції на обстріл бувають у бійців на передовій, як бути, якщо твій побратим загинув на твоїх очах, і які з порад для психологічної стійкості можна використовувати в цивільному житті? 
Про все це поговоримо сьогодні. Рушаймо. 
Метаопис: 
На Харківщині, просто на лінії фронту, провели психологічний вишкіл для бійців. Адже всі вони після півтора року повномасштабної війни мають ментальні розлади.

Вони беруть полонених, озброївшись гілкою; вони просуваються поблизу Бахмута; вони — харківська тероборона, яка виросла до окремого штурмового батальйону.

Сьогодні наша подорож буде на Донеччину. Ми їдемо на передові позиції до 225 окремого штурмового батальйону під командуванням Олега Ширяєва з позивним Сірко.

Підрозділ раніше був частиною 127 бригади харківської тероборони, створеної в березні 2022 року. Звільнивши Харківщину, частина бригади висунулася на Донеччину. А вже відвоювавши кілька місяців там, у Бахмуті, батальйон Ширяєва перейшов у підпорядкування Сухопутних військ як окремий штурмовий батальйон.

Здебільшого в баті служать харківʼяни. З різних районів обласного центру й області. Більшість із них до 24 лютого минулого року мали цілком мирні професії. Тепер вони — навчені й досвідчені мінометники, аеророзвідники, піхотинці й штурмовики.

Шлях буде довшим, ніж зазвичай. Рушаймо.

Вона — з полону, він — із фронту, разом — під вінець. Сьогоднішня наша історія лунатиме церковними співами, освідченнями й болючими спогадами про катування і безсилля. Сьогоднішня історія — про Олену Ягупову, яка нещодавно звільнилася з російського полону, де втратила здоровʼя, зазнала складних травм голови, рила окопи для окупантів під дулами автоматів, і яка змогла все це пережити. І про її ось уже як сім років законного чоловіка, Артура Ягупова, який велику війну зустрів на фронті, бо вже три роки є військовослужбовцем 92 бригади. Але був безсилий будь-що зробити, щоб визволити дружину з полону. Сьогоднішня історія закінчиться у церкві — вінчанням і влучними словами отця Віктора Маринчака, до якого Ягупови прийдуть після того, як уперше за довгий час обіймуться. Ми їдемо спочатку до Чугуєва, щоб побачити цю їхню неймовірно щемливу першу зустріч після розлуки. А потім усі разом — до Харкова на Іванівку, щоби стати свідками на вінчанні. Рушаймо.

Сьогоднішня наша історія про те, як житель Харківщини примудрився навіть у тому, що лишили по собі окупанти, знайти користь. 
Сорокатрирічний Ігор Князєв із села Довгеньке звів — замість зруйнованої — оселю з ящиків із-під «Градів». Тих самих «Градів», якими росіяни обстрілювали навколишні села.

Довгеньке — це межа між Харківщиною і Донеччиною. Село лежить за Ізюмом, і це один із населених пунктів, які стерті тепер із лиця землі.

Попереду — довга дорога. Туди, де нині в дивовижний спосіб поєднуються життя і смерть, війна і відбудова. Рушаймо.

Їхня робота рятує сотні життів. Вони вчать бути швидкою допомогою одне для одного. Нині навички першої домедичної допомоги критично потрібні як армійцям, так і цивільним. 
Військовослужбовці Збройних сил, волонтери, рятувальники, поліціянти, комунальники, прості мешканці українських міст — накласти турнікета, зупинити кровотечу, зробити непрямий масаж легенів у нинішніх українських реаліях повинен уміти кожен. 
У самому війську навички тактичної медицини й першої домедичної допомоги сьогодні має украй мала кількість бійців — цього вчать не в кожному підрозділі. А 90 % смертей на фронті стаються саме через масовані кровотечі, які можна зупинити, урятувавши життя. 
Сьогодні ми їдемо на тренінг для бійців Сил оборони — його проводитимуть інструктори добровольчого підрозділу тактичної медицини «Схід», що зʼявився минулого року в Харкові. Рушаймо.



Вона — єдина мешканка стратегічно важливого населеного пункту на кордоні з росією. Їй сімдесят п’ять. Вона пережила два місяці окупації, поранення, вивезення до Бєлгорода, подорож кількома країнами Європи, щоб повернутися до своєї Дементіївки.
Наша сьогоднішня героїня Віра Чернуха — поки єдина, хто повернувся у це зруйноване село на межі з росією. Тут побито 100 % хат, немає світла й води, звʼязок не ловить, а сам населений пункт ще не розміновано, тож жити тут — кажуть ті, хто виїхав, — просто неможливо.
Але вона живе. Перезимувавши в дітей у Харкові, як сама каже — «істуканом на 9-му поверсі», стала плакати й просити відвезти її до дому. Якого більше нема.
Про зустріч з окупантами, дві мисливські рушниці за дверима, квасолю у вирвах від влучань і найродючішу землю — у сьогоднішньому подкасті. Ми їдемо на кордон із країною-агресоркою у гості до Віри Чернухи. Рушаймо.

Надскладні операції — без вихідних, по пів сотні на день. Сьогодні ми їдемо туди, де рятують поранених бійців.

І розповімо про тих, хто лікує армійців. Звісно, про них самих. І про тих, хто допомагає військовим медикам, — про волонтерів.

Сьогоднішня наша героїня — письменниця; ви могли читати її історії воєнного Харкова на фейсбуці, бо вона має понад 50 тисяч підписників. Але несподівано для себе самої вона стала ще й волонтеркою: з допомогою своєї чималої аудиторії Анна Гін збирає значні суми для медзакладу, де лікують поранених.

Каже, це — єдине, що допомогло їй самій витягти себе із тривалої депресії: Анна за час вторгнення поховала обох батьків.

Алея Слави на харківському 18-му кладовищі від 24 лютого розрослася більше ніж удесятеро. До початку повномасштабного вторгнення тут було два ряди. Тоді здавалося: так багато.

Тепер на Алеї Слави — 23 ряди. Ми порахували. І поряд — ще кілька виритих, підготовлених до нових поховань могил.

Сьогодні ми рушаємо проспектом Гагаріна, на виїзд із Харкова в бік Безлюдівки, щоб розповісти вам одну тільки історію із сотень. Про того, хто віддав своє життя за нас.

Що могло б статися, якби в Харкові в Пʼятихатках рвонула ядерна установка? Чи знали окупанти, що обстрілюють територію Фізико-технічного інституту, де є «Джерело нейтронів»? 
Спойлер: знали точні координати. Бо такі вимоги МАГАТЕ: коли якась країна будує щось, повʼязане з ядерним паливом, за протоколами вона має передати точні координати тим державам, які з нею межують. 
Наскільки захищена ця установка, які наслідки обстрілів (а їх за цей час було понад сотню) і чому нині фізики-ядерники перетворилися на будівельників? 
Сьогодні ми їдемо на околицю Харкова, з Бєлгородського шосе звертаємо в Пʼятихатки — до Харківського фізико-технічного інституту. Рушаймо.

Евакуйовані, поранені, контужені, кинуті господарями. Понад чотири сотні тварин живуть нині у волонтерському притулку в самісінькому середмісті Харкова.

Їх вивозить із зон бойових дій і деокупованих територій Роберт Саргсян. Евакуює тільки безпородних, бо вважає: у таких собак і котів найменше шансів, що їх підберуть.

За цей рік через його руки пройшло понад тисячу тварин. Зо три сотні Роберт уже прилаштував у родини. І нерідко — за кордон.

Тож сьогодні ми їдемо до місця, де буде дуже гучно: уявіть лишень, який галас там, де живуть 400 собак. Але це місце, де багато тепла, усмішок і радості. Рушаймо.

Сто днів у полоні, катування електрошокером за українську мову, вимоги вихваляти путіна й російську армію — сьогодні ми їдемо до 70-річного блогера Анатолія Гарагатого.

У перші дні вторгнення він із власного балкона зафільмував, як до його селища заходить величезна колона російської техніки. Виклав на ютуб. Зрозумівши, наскільки все серйозно, сховався на дачі, але вже у травні по нього прийшли.

Окупанти забрали Гарагатого до слідчого ізолятора в Балаклію, де пенсіонер провів рівно сто днів. Харчувався виноградним листям, стійко витримував побиття і відмовлявся працювати пропагандистом.

Ми їдемо до селища Савинці, що поблизу Балаклії. Бо блогер, повернувшись із полону, без роботи зміг усидіти лише кілька днів — тепер він знову активно знімає для свого каналу. Рушаймо.

Вони сіють, використовуючи рештки російської трофейної техніки. 
Вони ризикують життями й намагаються самотужки розміновувати поля. Вони підриваються на мінах. На їхніх землях полишалися ворожі окопи й капоніри, танки й БТРи, а ще ящики з боєкомплектом і тіла окупантів. 
Яка ціна цьогорічного хліба? Чому сапери ДСНС не розміновують орні землі та скільки коштує розмінування від приватних компаній? 
Ви знали, що в Україні вже є кілька фірм, які надають такі послуги? І з огляду на масштаби забрудненості вибухівкою українських земель це буде прибутковий бізнес на багато років. 
Ми сьогодні їдемо у прикордоння розповісти вам історії аграріїв Дергачівської громади: 
хтось із них сіє просто поряд з окопами й вигорілою технікою, а хтось не зможе працювати ще довго, бо не пощастило мати землі впритул до росії. Рушаймо.

Багатотисячні рахунки... за окупантів. З такою проблемою зіткнулися нині майже у всіх деокупованих населених пунктах. Люди, повернувшись після деокупації, отримують платіжки за газ, світло й воду, яких не використовували.

Це ті, чиї оселі займали росіяни. А жити в одному такому будинку могло кілька десятків окупантів. І всі милися, грілися, варили їсти, газу та світла не економили.

Тож нині на деокупованих територіях склалася парадоксальна ситуація: люди, які й так постраждали від уторгнення, зазнають іще одного виду терору. З одного боку, вони не винні — чому вони мають платити за окупантів? З іншого — якщо компанії-постачальники недоотримають значних сум, енергосистему України може чекати колапс.

То що робити? Коментарі юристів, фахівців комунальної галузі й керівництва Міністерства енергетики — у сьогоднішній «Станції “Держпром”».

А по історію одного з таких будинків, де «квартирували» росіяни, ми їдемо до Ізюма. Рушаймо.

Такий термін автори репортажу Марія Малевська й Олександр Бринза привезли з великодньої служби в селищі Старий Салтів. Побачили там дві паралельні літургії: одну — у храмі, іншу — просто на вулиці, біля клубу.

Бо ті, хто впродовж 20 років ходив до тамтешньої церкви святити паски й причащатися, два останніх Великодні пропустили: торік — через обстріли, цього року — бо просто не змогли піти до цього храму.

На Харківщині за час повномасштабного вторгнення тільки шість парафій здійснили перехід до Православної церкви України. Що робити, якщо в селі немає української церкви? Покликати священника з іншого населеного пункту до себе — вирішили мешканці Старого Салтова.

Сьогодні програма про те, як через війну змінюється релігійний ландшафт Харківщини. І — завдяки кому. Рушаймо.

Палицями, соломою, вогнем, катками на мотоблоках — усе це кустарні способи розмінувати городи. Харківщина настільки забруднена вибухівкою, що люди вдаються до досить чудернацьких і дуже небезпечних методів знищити міни.

Їх у себе на городах і подвір’ях знаходять усіх можливих видів, кольорів і розмірів. За офіційними даними, у рятувальників нині понад 22 тисячі заявок від населення на розмінування. І щодня надходять нові, адже люди повертаються.

Саперів бракує: сьогодні вони розміновують шляхи до ліній електропередач, газогонів і водогонів, а тільки потім розчищатимуть сільгоспземлі. Якби в Харківській області нині працювали 125 тисяч саперів, роботи їм вистачило б щонайменше на рік. Але такої кількості фахівців просто немає.

Тож люди у спробі посадити часник і картоплю (бо ж треба якось жити) розміновують самотужки — і підриваються.

Ми сьогодні їдемо до села Волохів Яр, що поблизу Балаклії. Це один із найбільш забруднених вибухівкою населених пунктів. Розкажемо, як місцеві знаходять міни-пелюстки й що з ними роблять.

А потім заїдемо в лікарню навідати постраждалих. Рушаймо.

Сьогодні ми вирушаємо на кордон. До тероборонців з Ізюмського батальйону Харківської бригади. Вони місяць як повернулися з-під Бахмута, й ось ця служба на кордоні із країною-агресоркою і є відновленням.

Їдемо ми до армійців із мобільною групою реабілітологів — вона ось уже кілька місяців як працює на Харківщині. Фізичні терапевти приїжджають просто на передову, щоби вправити воякам спини, хребти й попереки.

Бо ж після року на фронті, багатогодинного носіння бронежилетів (у яких військовослужбовці бігають, стрибають, риють окопи, перемерзають, а ще тягають багато чого важкого) майже в кожного є проблеми зі здоровʼям.

І вирватися в місто, щоб потрапити у шпиталь, хтось не хоче сам, а когось не відпускають командири. Тож волонтери започаткували на Харківщині проєкт фізичної реабілітації просто на передовій. Але головна мета — запровадити посаду штатного терапевта в кожній бригаді.

Як це — жити в пологовому будинку? З дітьми та чоловіком, маючи за стіною породіль, які вночі можуть народжувати?

Сьогодні ми їдемо в гості до родини Марії Ринчак. Старша акушерка обласного перинатального центру ось уже понад рік живе на роботі.

Живе із чоловіком, сином і донькою, бо родині поки нікуди повертатися — їхній будинок побило російським обстрілом ще торік навесні.

Тож станція «Держпром», середмістя Харкова. Кілька хвилин — і ми будемо в перинатальному центрі на території обласної лікарні. Рушаймо.

Сьогодні ми їдемо не далеко, від Держпрому — лише одна станція підземкою. Ми їдемо пити каву. На Научці відкрилася кавʼярня «Паломник» — це псевдо загиблого 26-річного Андрія Авілова. Мати бійця, за 5 місяців по його смерті, відкрила цей заклад у памʼять про сина.

Це — її спосіб вийти з тяжкої депресії. Мати мотивацію щось робити, якось жити далі.

Це тепер — місце зустрічі його побратимів, матерів — таких само, як Олена Авілова — які втратили на цій війні дітей. Це — спосіб підтримати донатом тих, хто воює далі.

Спосіб не забувати тих, хто поліг, звільняючи, наприклад, Балаклію на Харківщині — як Андрій Авілов на псевдо Паломник.

Сьогоднішня подорож буде емоційно важкою. Ми їдемо до Ізюма — до тієї самої, розтятої навпіл висотки на колишній вулиці Першотравневій, нині — вулиці Памʼяті.

Розтяла цей житловий будинок — разом із мешканцями та тими, хто приходив сюди ховатися до підвалу — російська авіабомба. У березні торік.

За ці місяці ми зустрічалися із родичами загиблих — то на місці масового поховання в ізюмському лісі, то вже під час перепоховання, на іншому цвинтарі на околиці Ізюма.

Але цього разу, на річницю трагедії, коли біля руїн будинку зібралися родичі загиблих, ми зустріли чоловіка, який, втративши сімох членів родини, зміг вибратися з-під завалів, вціліти, й навіть жити далі.

Сьогодні ми вирушаємо до Купʼянська. З цього деокупованого міста та навколишніх сіл та селищ оголосили обовʼязкову евакуацію.

Десь — всього населення — це населені пункти, найближчі до фронту або ті, що вже фактично стали фронтом, і там досі лишаються люди.

У самому Купʼянську — обовʼязкова евакуація дітей та маломобільних мешканців. Та чи працює це на практиці? Чи можна змусити бодай когось виїхати?

Чому у громаді оголошено евакуацію? Розкажемо на прикладі кількох родин, які напередодні лишилися без житла. Один із них — етнічний росіянин, який народився на далекому сході рф. Його сусіди, родина із 6-річною дитиною, лише після цього замислилися про те, що тепер — просто мусять виїхати.

Що таке понад рік жити у підвалі? У селищі Кутузівка під Харковом з десяток люду живе у підземеллі — бо їм більше нікуди йти.

Підвал тамтешнього дитячого садочку у перші дні вторгнення став прихистком для місцевих мешканців — тоді їх було там зо півтори сотні.

Але за цей рік більшість розʼїхалася. Лишилися ті, в кого більше нема будинків. Сьогоднішня «Станція Держпром» — про людей, які доглядають одне одного і покинутих тварин. Про їхній стяг, що пережив у цьому підвалі окупацію.

Людей, які знайшли у колишньому російському штабі портрет Шевченка — брудний і зі слідами від чоботів, відмили та принесли до підвалу.

Людей, які опалюються дровами, що назбирали у замінованих посадках. Які вірять у перемогу та те, що повернуться до своїх відремонтованих будинків.

Що означає зʼявитися на світ в країні, на яку росія пішла війною? Як це — відчути перші перейми у перший день повномасштабного вторгнення? Що таке — народжувати під вибухи?

Сьогоднішня Станція Держпром — це три історії про народження. Нашим героїням судилося стати матерями 24 лютого 2022 року. У день, який тепер памʼятатиме кожен українець.

Сьогодні ми вирушаємо до селища міського типу Дворічна. Раніше це був райцентр, нині — частина Купʼянського району.

Зараз — фактично найгарячіша точка на мапі Харківщини, бо це — межа з Луганщиною. Сам Купʼянськ та навколишні населені пункти окупанти після деокупації обстрілюють нещадно.

Сьогодні ми вирушимо на самісінький кордон. До села Гурʼїв Козачок Золочівської громади.

Нам цікаво було поговорити з мешканцями саме цього населеного пункту, адже колись давно, ще до початку бойових дій на Донбасі та анексії Криму, ми вже були тут.

У Гурʼївому Козачку завжди мешкало багато етнічних росіян — населений пункт був відомий поселенням старовірів. Хто це такі, як вони тут опинилися і що кажуть нині, коли їх обстрілюють росіяни ж?

Як живе нині прикордоння на Харківщині? Про це нова «Станція Держпром».

Квартира-бункер. Під землею — кухня, спальня, вбиральня. І все це на глибині кількох метрів, ще й накрите залізобетонною плитою.
Сьогодні ми попрямуємо в цехи одного з промислових підприємств Харкова, аби побачити власне майбутнє.
Бо за 11 місяців війни українці зрозуміли: до тих умов, в яких ми нині живемо, доведеться адаптуватися. росію нікуди не посунеш — до кордону так і буде 42 кілометри, а жити треба. Тож, поки новобудови за новими стандартами — як в Ізраїлі, де в кожній є міцне укриття — у Харкові не почали зводити, тутешні підприємці розробили проєкт «Схов». Це квартира під землею.

Сьогоднішня «Станція Держпром» — про частинку Нобелівської премії миру для харківʼян.

Цьогоріч, уперше в історії, Нобелівську премію миру присудили Україні, де триває війна. В Норвегії, в Осло, її отримувала очільниця Центру громадських свобод Олександра Матвійчук.

Ми сьогодні розповімо про харківських правозахисників — тих, хто методично, ретельно, щодня збирає докази злочинів росії проти України. Саме тому Харківська правозахисна група, яка від весни почала створювати базу даних постраждалих від повномасштабного вторгнення, отримала частину Нобелівської премії миру і розподілить гроші серед тих, хто втратив у цій війні рідних.

Район, який тепер відомий на весь світ. Район, де в буквальному сенсі немає жодної не потрощеної російськими обстрілами висотки.

Це тепер сюди можна доїхати, не минаючи блокпости, без супроводу і дозволу тероборони, без регулярного гахкання — Північна Салтівка повертається до життя. Будинки, які не визнані аварійними, наповнюються людом — мешканці повертаються до своїх осель, навіть якщо це вщент вигорілі квартири, а сусідній підʼїзд обвалився у підвал.

Сьогоднішня «Станція Держпром» про те, як відновлюється Північна Салтівка. Це буде історія однієї висотки, яку мешканці відновлюють самотужки.

Сьогодні ми з'їздимо до Куп'янського району — найгарячішої точки на мапі Харківщини нині. Й повернемося назад до Харкова — але вже не самі. З евакуйованими звідти людьми.
Сьогоднішня Станція «Держпром» буде про тих, хто, ризикуючи власними життями, під звуки градів, мінометів, гвинтокрилів та літаків — евакуює мешканців фронтових населених пунктів.
Із загоном евакуації харківського Червоного Хреста ми побуваємо у Куп'янську, КислІвці, КолесникІвці, Петропавлівці, Ківшарівці, Куп'янську-Вузловому.
А потім — завітаємо до тих, хто втік із цих населених пунктів, бо вже не мав іншого вибору.
Розповімо вам сьогодні, як виглядають гуртожитки з переселенцями у Харкові.

Сьогодні наша подорож — до Ізюма. Ми їхали до освітян, бо десятки ізюмських вчителів пішли на співпрацю з окупантами. Вони їздили на курси до Росії, а тепер ті з них, хто лишилися в Україні, хочуть знову викладати дітям. Ту саму мову, літературу, історію.

То скільки їх, колаборантів в освіті? І яку роль у цих подіях відіграло радіо як чи не єдине джерело інформації там, де немає світла і зв'язку? Наскільки легко люди в інформаційному вакуумі піддаються пропаганді?

Сьогодні ми розповімо історію унікальної освітянки з Ізюма. Це директорка дитячого садочка, яка врятувала зо три сотні людей.

А мене особисто як людину, чиї близькі перебувають в окупації, найбільше  вразила розповідь  Ольги Польової про три батарейки, які вона купила замість хліба, аби слухати радіо.

 Про цей підрозділ ми багато чули від армійців з інших бригад: артилеристів, танкістів, роботу яких аеророзвідники коригують. Тож ми зацікавилися та напросилися подивитись, як працюють «пташки» та ті, хто їх запускає. 

Сьогоднішня програма начебто про війну, але ми поспілкуємося з хлопцями і про те, що вони робитимуть після Перемоги. Поговоримо про відбудову міст із будівельником, із сушефом — про піцу з «Буфету». Цей харківський підрозділ об'єднав людей різноманітних професій: кухарів, інженерів, будівельників, цивільних пілотів.  

Отже, ми рушаємо до добровольчого формування «Хартія».

Сьогодні ми їхатимемо близько 5 годин в один бік. Їхатимемо по хліб.

Але він був вартий такої далекої дороги. Бо це були українські паляниці, з тризубами на рум’яних верхівках – спечені з томського борошна, оренбурзької солі, на воронезьких дріжджах та у саратовських печах.

Ми їдемо до унікальної пекарні в унікальному українському селі на кордоні з росією.

Вільчу заснували переселенці з Чорнобильської зони. 30 років потому людям знову довелося полишати домівки.

Прикордоння повертається під контроль української влади після контрнаступу ЗСУ. Але пів року окупації залишили сліди: катівні, понівечені будинки та автомобілі, «автографи» російських загарбників на стінах, отвори від куль і вирви від снарядів. Що залишили після себе окупанти  — у новому подкасті на радіо Накипіло.

Бої за це місто на Харківщині увідуть у підручники історії. Ейфорія після звільнення Ізюма змінюється жахом і розпачем: кількість жертв російської агресії неможливо осягнути. І щодня правоохоронці знаходять нові і нові свідчення злочинів проти людства.

Сьогоднішній випуск Станції Держпром – про ізюмську трагедію та тих, кому вдалося вціліти, допомагати й навіть рятувати інших. Ви почуєте інтерв»ю із медиками швидкої, які працювали на зрешечених обстрілами автівках, голос ритуальника, який писав ті самі страшні цифри на хрестах в ізюмському лісі, розгублений голос колишньої директорки 11-тої школи, яка залишалася єдиною мешканкою розтятого навпіл авіабомбою будинку.

Всі ці свідчення – це важко і те, що називають чутливим контентом. Але водночас – це те, що згодом напишуть в підручниках, а хтось із вас, ймовірно, переповідатиме своїм онукам.

Сьогоднішній випуск буде сповнений ейфорією. Ці слова, сльози, гасла «Слава Україні» і знову сльози – лунали цими останніми днями у багатьох населених пунктах Харківської області.

Але буде і багато болю та звірств. Бо так виглядає звільнення українських земель.

Сьогоднішня програма з воєнного Харкова буде про тих, хто його захищає. А радше – відбиває ворога подалі. Населених пунктів, де ми записували інтерв’ю з артилеристами, ми не називатимемо. Ворог іде у наступ на всіх напрямках на Харківщині – кажуть сьогодні в ХОВА. Намагається прорвати оборону – але з втратами відходить. Бо є ось такі підрозділи. Їхня робота — це красиво, ефективно, гучно і дуже цікаво.

Станція «Держпром». Подкаст про воєнний Харків. Перша історія — про те, як уже півроку живуть і працюють у підвалі працівники Харківського центру служби крові.

Автори — Марія Малєвська, Олександр Бринза