Психотерапевтична п'ятихвилинка

Як подякувати захисникам і захисницям України, щоб вони відчували вашу вдячність, але не сказати зайвого — слухайте в сьогоднішній «Психп’ятихвилинці».

Про що не можна питати у військових і чому — про це слухайте в сьогоднішньому випуску програми «Психотерапевтична п’ятихвилинка».

Чорний гумор під час війни — спосіб змиритися із жахливою реальністю та невідворотністю смерті. Українці нині часто жартують про потенційну смерть.

У сьогоднішньому випуску поговоримо про хелсизм — надмірну концентрацію на процесах, пов’язаних зі здоров’ям, і тих, що йому сприяють.

Геронтофобія — саме таку назву має страх старості й старіння, як і ненависть або страх чи почуття огиди перед літніми людьми.

Чим може бути корисна цікавість до життя відомих людей? Про це — у сьогоднішньому випуску програми «Психотерапевтична п’ятихвилинка».

Про що розкаже наше ставлення до тварин? Як поводження із тваринами віддзеркалює особистість людини й що свідчить про суспільство? Про це — у новому випуску.

Це почуття переживав майже кожен із нас. Ставлення до нього різне, наслідки й результати появи його у стосунках іноді зовсім несподівані, а причини появи — складні. Сьогодні йтиметься про ревнощі. Чому вони виникають та як ми можемо взяти під контроль це почуття? І чи треба це робити взагалі, бо, може, ревнощі — ознака справжнього кохання? Тож розберімося разом.

Тригери спрацьовують не тільки в разі ПТСР, але й у людей, що стикалися із ситуаціями, які викликали сильні емоційні реакції. Як із ними жити — говорили нині.

Розуміння того, що з нами відбувається, — запорука вчасного звернення по допомогу. Тому важливо вміти побачити проблему й знати, куди ховається тривога.

Ескапізм — захисний механізм нашої психіки, що характеризується бажанням утекти від реальності. Де межа втечі — говоримо в новому випуску «Психп’ятихвилинки»

Як ставлення до грошей впливає на здатність заробляти й бути фінансово успішним? Чи існує психологія бідності? Про це — у свіжому випуску «Психп’ятихвилинки».

Синдром білого пальта — це потреба самоствердження коштом інших. Про це й поговорили в сьогоднішньому випуску програми «Психотерапевтична п’ятихвилинка».

Токсична жіночність — це об’єднання установок, патернів і характеристик, які мають на меті підтримку так званих традиційних гендерних ролей.

Токсична комунікація може бути не тільки з оточенням, але й із самим собою. Сьогодні говоримио про шкідливі варіанти самомотивації.

Тіло та психіка нерозривно пов’язані. Фізичні симптоми можуть указувати на те, що уваги фахівця потребує ментальне здоров’я.

Іноді так буває, що після нібито нейтральної, простої та недовгої розмови ми почуваємося виснаженими, роздратованими, знеціненими й навіть приниженими. Здавалося б, не сталося нічого відверто агресивного, токсичного, жодного конфлікту, а післясмак усе одно відверто неприємний. Так може відбуватися, коли наш співрозмовник свідомо або несвідомо використовує маніпулятивні й пасивно-агресивні мовні звороти, нехтує нашими особистими кордонами й дозволяє собі комунікативну токсичність. Часом це буває настільки непомітно та звично, що не сприймається як щось неекологічне й токсичне. Тож сьогодні поговоримо про випадки, коли з медом на вустах від наших співрозмовників ми насправді отримуємо неповагу й токсичність.

Як пережити важкі роковини російського повномасштабного вторгнення в Україну? На це запитання шукайте відповідь у новому випуску «Психп’ятихвилинки».

Вибір психолога або психотерапевта й перша зустріч із ним — це завжди непересічна подія. На що звернути увагу під час вибору фахівця — у новому випуску.

На що варто звернути увагу у взаєминах із коханою людиною та які червоні прапорці вказують на те, що ви в токсичних стосунках? Про це — у новому випуску.

Ангедонія — це втрата можливості отримувати задоволення від життя. Про неї й поговорили у свіжому випуску програми «Психотерапевтична п’ятихвилинка».

Перше підліткове кохання — важливий і трепетний етап у дорослішанні дитини. Як підтримати свою дитину в цей період — у новому випуску «Психп’ятихвилинки».

Цього разу психотерапевтка й авторка подкасту «Психотерапевтична п’ятихвилинка» Наталія Завгородня пояснює, чому ми чекаємо на обстріл.

Багато говоримо про токсичні, незрілі або абʼюзивні стосунки, намагаючись зрозуміти, з яких причин вони виникли, які їхні основні ознаки та як їх завершити. У такі моменти головними героями наших роздумів є люди, що перебувають у цих стосунках. Але трапляється так, коли в токсичних стосунках опиняються близькі нам люди, наші брати або сестри, один із наших батьків, що будує нове життя з новим партнером, наші друзі або колеги. У таких ситуаціях ми є героями, перед якими постає питання, як допомогти. Бо нам дуже хочеться активно долучитися, пояснити й урятувати. Проте такі надзвичайно активні й до певної міри агресивні дії можуть сприйняти негативно. Людина, що перебуває в токсичних стосунках, проживає їх як кохання, пристрасть, неземний зв’язок і закриває очі на всі ті ознаки, що їх ми легко бачимо збоку. Тож, коли звертаємося прямо, ми можемо не тільки не отримати бажаного результату й не бути почутими, але й утратити довіру, розуміння й самі взаємини з людиною, якій прагнемо допомогти. Що робити, коли важлива для вас людина в токсичних стосунках?

Як ментально вціліти в умовах постійних обстрілів — відповідь на запитання шукайте в новому випуску програми «Психотерапевтична п’ятихвилинка».

Стереотипне уявлення про те, як бути вдовою або вдівцем, нині докорінно змінюється. Про соціальний статус «вдова» або «вдівець» —у новому випуску подкасту.

Відомо, що один із найцінніших ресурсів, які має людина, — це час. Ми часто нагадуємо собі цю аксіому в дорослому віці, коли страждаємо від його нестачі. Тож, коли ми бачимо, як наш син-підліток або наша дочка-підлітка просто годинами пролежує на дивані, дивиться один і той самий серіал по колу, грає в одноманітну комп’ютерну забавку, то вкрай важко втриматися від роздратування або ж навіть і відвертої агресії. Як необачно! Як неправильно! Як не по-дорослому. Як наслідок, така бездіяльність, або ще точніше — відверті лінощі, дуже часто є провокацією на внутрішньосімейний конфлікт. Розберімося, чому ці лінощі насправді потрібні підліткові та як реагувати на них адаптивно?.

Як сказати дітям про стосунки після втрати партнера/-ки? Про це — у новому випуску програми «Психотерапевтична п’ятихвилинка».

Утрата близької людини — подія, що ділить життя на до і після. У прямому значенні цього слова. Бо багато чого залишилося там — у світі, де можна було просто потримати за руку найріднішу людину. Помер цілий усесвіт, бо з утратою партнера/-ки ми втрачаємо й наше життя з ним / нею — теперішнє і майбутнє — наш мікрокосмос навіки згасає. Але життя триває, і воно переможе все. За цими словами стоїть упевненість, що смерть і темрява одного ранку зміняться на цікавість, очікування нового, прагнення розвитку, пошук задоволення та, звичайно ж, зустріч любові.

Чому так важко почати нове життя від завтрашнього дня? І що із цим робити? Про це — у першому цьогорічному випуску програми «Психотерапевтична п’ятихвилинка».

Після завершення святкових днів нас не чекатимуть традиційні довгі вихідні. Не буде часу й можливості для того, щоб перезавантажитися.

А втім, активні святкування, зібрання й зустрічі в родинному колі — це хоч і позитивний, але все ж стрес. Як швидко відновитися та повернутися у звичний режим після святкувань — поговоримо сьогодні.

Передсвятковий сум — частий супутник людей, чий рік був надзвичайно складним. Головне — хай яку форму святкування ви оберете, робіть це з любов’ю до себе.

Інформаційна інтоксикація — це феномен, відомий майже будь-якій сучасній людині. Найголовнішим антидотом до неї є живе спілкування.

Соціальний інтелект — це сукупність здібностей, пов’язаних із можливістю пізнати себе та інших людей. Про нього — сьогоднішня «Психп’ятихвилинка».

У минулому випуску ми говорили з вами про пастки й небезпеки свят у великому родинному колі. Ґазлайтинґ, порушення приватних кордонів, недоречні порівняння та занурення у світ дитячих травм — непоодинокі й невиняткові ситуації. Сьогодні розбиратимемося, як допомогти собі залишитися на світлій стороні свят, зберегти взаємини у великій родині й екологічно відстояти свої кордони.

У цьому випуску «Психотерапевтичної п’ятихвилинки» поговорили про психологічні небезпеки, іноді навіть загрози й дискомфортні моменти, на родинних зібраннях.

Щоб побудувати стосунки, потрібно знати правила конструктивних конфліктів. Про це — у свіжому випуску програми «Психотерапевтична п’ятихвилинка».

Бувають ситуації, коли дитина вимушена виконувати роль дорослого. І не просто виконувати, але й брати відповідальність на рівні з дорослим. Це явище дістало специфічну назву: парентифікація. І сьогодні йтиметься саме про неї.

Уявіть: вам двадцять років — нібито все життя попереду, але почуваєтеся ви досвідченою, мудрою та трохи втомленою людиною, яку навряд можна легко здивувати... Або навпаки — ваш дідусь напрочуд активно опановує нові гаджети, цікавиться молодіжною модою та багато подорожує... Тож у чому секрет?

Токсична позитивність — це віра в те, що незалежно від об’єктивної важкості та проблемності ситуації люди мають зберігати позитивне налаштування: завжди й у всьому тільки гарні думки, позитивні емоції та приємні відчуття. Складні міркування та негативні почуття — це заборонена територія.

З ним ми можемо стикатися в житті доволі часто. Коли не хочемо вимовляти певні слова — обов’язково «до побачення» замість «прощавай», коли використовуємо захисні ритуали — обов’язково трошки посидимо перед подорожжю; коли віримо, що наші думки й послання можуть змінити реальність — «посилатиму світло в простір, точно буде підвищення зарплатні». Звідси ж — цікавість до гороскопів, передбачень і спеціалістів широкого кола дії, здатних гармонізувати ваш рід і налагодити контакт із всесвітом усього за один сеанс. І все це про магічне мислення. Сьогодні говоримо саме про нього.

Думскролінг (також відомий як думсерфінг) ― це акт безконтрольного споживання великої кількості негативних новин чи статей в інтернеті. Він може тривати годинами й має доволі поверховий характер. Термін походить від англ. doom — загибель, приреченість і scrolling — прокручування. Широковідомим думскролінг став із березня 2020 року, коли найголовнішою негативною новиною була пандемія COVID-19 і карантин у всьому світі. На превеликий жаль, цей феномен і нині безпосередньо стосується українців. Війна спонукає нас бути в курсі подій. Але чи завжди це на користь нашому психологічному стану? Розбиратимемося в цьому сьогодні.

В одному з минулих випусків ми говорили про посттравматичний стресовий розлад. ПТСР та інші негативні наслідки впливу війни на психіку відомі й детально вивчені. Сьогодні поговоримо про явище, коли катастрофічні травми, зокрема війна, впливають на психіку принципово по-іншому. Мова піде про посттравматичне зростання.

У наші буремні часи знаходити можливості для усвідомлення та проживання реальності не так просто. Багато що маємо встигнути протягом дня, іще більше інформації вимушені споживати протягом щогодини, тож досягнути усвідомлення вкрай важко навіть на лічені хвилини.

Як залишатися в контакті з власними потребами, реальністю й мати змогу чути свій внутрішній голос? У цьому допоможуть практики mindfulness, які ще називають практиками самоусвідомлення або практиками щоденної уважності.

Чи зустрічали ви дорослих дітей? Тих, хто ніби законсервувався в дитячому віці, хоча й має вже 30, 40 або й навіть 50 років? Яскраві, легкі, відкриті до нового, завжди модно вдягнені й оточені молодшими друзями, а також не обтяжені проблемами й важкими роздумами — це вони. Але що приховує дитина, що не захотіла вирости? Про це — сьогодні. Поговоримо про синдром Пітера Пена.

Поганих новин, страшних картинок і відверто приголомшливих відео так багато навколо, що іноді здається, ніби вони проходять повз. Бачимо, чуємо, читаємо й нічого не відчуваємо. До певної міри це знайомо багатьом українцям. «Я нічого не відчуваю...», «не реагую на сигнали повітряної тривоги...», «читаю новини й починаю думати про стороні речі...»

Осінь — неоднозначна пора року. Яскравість барв, затишок домашніх вечорів і відпочинок від літньої спеки поєднуються зі зменшенням тривалості дня, холодом, дощем і поступовим переміщенням життя в будинки та квартири. Результат: відсутність або значне зниження фізичної активності, нестача сонячного світла та складність перемикання на новий температурний режим негативно впливають на наше самопочуття. Додайте сюди збільшення робочих годин і (часто) рівня відповідальності. Як це впливає на наше самопочуття? Саме про це й будемо говорити сьогодні.

Війна та вимушене переміщення призвели до втрати багатьох звичних зв’язків. Зокрема, багато з нас втратили й постійні дружні взаємини, компанії приятелів і добрих знайомих. Нові місця життя (нехай іноді й тимчасові) спонукають до пошуку нових дружніх або приятельських контактів. У дорослому віці це не так уже й просто. Сьогодні будемо говорити про те, як шукати та знаходити нових друзів.

Сьогоднішня «Психп’ятихвилинка» про критичне мислення — здатність аналізувати й оцінювати інформацію, спираючись на логіку та розум.

У сьогоднішньому випуску програми «Психотерапевтична п’ятихвилинка» поговорили про акустичне насильство та протидію йому.

Прокидаєтеся від бажання перекусити або ж смачно й ситно попоїсти серед ночі щонайменше двічі на тиждень? Це синдром нічного перекусу.

Сьогоднішня «Психотерапевтична п’ятихвилинка» про сімейні міти, з якими ми живемо змалечку, та про їхній вплив на наше доросле життя.

Абревіатура ОКР дедалі частіше з’являється в інформаційному просторі — як особистому, так і суспільному. Про обсесивно-компульсивний розлад — а саме так розшифровується абревіатура ОКР — і міти навколо цього стану будемо говорити сьогодні. 

Сам розлад складається із двох провідних симптомів: обсесій і компульсій. Поговорімо докладніше про кожен із них. 

Розставання — це емоційна смерть. Нам потрібні сили й час, щоб оплакати її та жити далі. 

Завершення стосунків, навіть бажане й ініційоване нами ж самими, не робить процесу проживання розлуки простішим. Разом із коханою людиною ми втрачаємо і своє уявлення про майбутнє, полишаємо сподівання та відпускаємо мрії. Утрачаючи когось, ми так само втрачаємо багато чого — й у зовнішньому житті, й у внутрішньому. Закінчується розділ нашого життя. 

Література для дітей особлива: захоплива, мудра, здатна промовляти про складне простими словами. Іноді ми це розуміємо вже тоді, коли в дорослому віці відкриваємо улюблену дитячу книжку або купуємо популярний нині твір для дітей. 

Що дає нам література для дітей? Чому іноді тягне або до знайомої з дитинства історії, або до відділу дитячої літератури в книгарні? 

Через історії для дітей ми маємо змогу перевірити наші цінності. Доросла література зазвичай не конкретна й навряд чітко дає розуміння, що є добрим, а що — однозначно поганим, як треба робити, а як — ні. Світ дитячих історій предметний і чіткий. Нам, дорослим, він допомагає звіритися зі своїми життєвими принципами й перевірити власні заплутані дорослою реальністю орієнтири. 

Плізерство (англ. pleasuring, pleasing behavior), або догідництво — це поведінка, спрямована на задоволення бажань і потреб інших людей, найчастіше коштом власних інтересів.

Уперше це поняття запровадив американський психолог Еріх Фромм у 1950-х роках.

Хто такий піплплізер, або догідник? Це людина, яка постійно хоче бути корисною, зручною та приємною. Завжди виважена, коректна, увічлива, та, що легко вгадує бажання й може їх виконати. Своїх же потреб приймати й озвучувати не стане.

Вони не супергерої, але мріють ними стати. Люди, що постійно намагаються врятувати інших, — мова піде про них. Синдром (комплекс) рятівника — це тип поведінки людини, коли вона постійно зосереджена на тому, щоб когось рятувати, комусь допомагати, заради когось комусь допомагати. Це й нездорова потреба розв’язувати чужі проблеми на шкоду власному життю. Нерідко типовий рятівник рятує інших, нехтуючи свої потреби, інтереси й бажання. Зрештою — власне життя.
Варто проводити межу між рятівництвом і чуйністю, гуманністю та співчуттям

Чи бувало так, коли ви раптом усвідомили, що думка, принцип, уявлення, у яких ви були впевненими все життя, у реальності такими не є, але ваша впевненість від того не похитнулася, хоч і змішалася зі здивуванням? 

Явище, коли за певних обставин щось визнано за абсолют й аксіому та щось не підлягає критиці й осмисленню, називається інтроєкцією. А самі стереотипні думки, уявлення та принципи — інтроєктами. 

Слово — це зброя. На жаль, та, яка може сильно ранити, а іноді й убити. Уміння коректно дібрати слова — це не примха, а потреба для усвідомленої людини. Сьогодні поговоримо про те, як звертатися до людей із повагою й толерантністю.

Багато й часто ми говоримо про здорові повноцінні взаємини з іншими. Приділяємо час, читаємо книжки, працюємо в терапії. 

У нашому житті постійно присутня одна людина, стосунки з якою варті особливої уваги. На жаль, іноді ми про це забуваємо. Водночас, якщо ми не зможемо вибудувати усвідомлений і ресурсний контакт із самими собою, здорові взаємини з близькими залишаться недосяжними. Сьогодні поговоримо саме про це. 

Сьогодні ми поговоримо про доволі популярний феномен, з яким точно стикався кожен із наших слухачів, особливо в еру соціальних мереж. Ідеться про феномен так званої терапевтичної мови. Терапевтична мова — це використання специфічних термінів із психології в повсякденному житті з утратою їхнього первинного значення або сильним його видозміненням.

Доволі часто, коли говорять про токсичні стосунки, ми уявляємо собі закохану пару. Але токсичними можуть бути будь-які взаємини, наприклад дружні. Важко уявити, але токсична дружба може бути так само небезпечною для психологічного добробуту, як і токсичні любовні стосунки. Сьогодні розбираємося із цим: говоримо про токсичну дружбу.

Зосередженість — важлива навичка в будь-якій діяльності. Це не викликає жодного сумніву. Концентрація — як характеристика уваги, яка допомагає нам тривати фокус на певному завданні та зберігати інформацію про нього в короткостроковій пам’яті, — забезпечує реалізацію цього вміння. Бути зосередженим важливо не тільки, щоб виконувати поставлені завдання без помилок, але й для того, щоб мінімізувати час для діяльності й мати змогу повноцінно зануритися у справу. Складнощі з концентрацією можуть навіть призводити до того, що важливу роботу неможливо довести до логічного завершення. Сьогодні будемо розбиратися, коли страждає концентрація уваги та як допомогти собі залишатися зосередженим.

З явищем лукізму стикалася кожна людина. Без перебільшення. Бо лукізм (від англ. look — зовнішність) — це ставлення до людини, її дискримінація, основана на оцінюванні її зовнішності як привабливої або непривабливої. Таке оцінювання, на превеликий жаль, може дозволити собі будь-хто: близька вам людина, ваш/-а партнер/-ка, колега або просто відома людина з інтернету.

Питання не в тому, хто може собі це дозволити, а в тому — чому ми реагуємо на це. Сьогодні й з’ясуємо.

Сьогодні ми поговоримо про тему доволі несподівану. Мова піде про татуювання. Ви запитаєте: як пов’язані малюнки на тілі й психологічний стан. Але насправді ставлення до татуювань може багато про що розказати. А нанесення малюнка на шкіру може бути кроком до подолання психологічних травм.

Попри те, що про посттравматичний стресовий розлад говорять і пишуть багато, усе одно є чимало міфів навколо цього стану. 
Сьогодні говоримо про них — найпоширеніші міфи, пов’язані з ПТСР.

Назва синдрому ніби говорить сама за себе: «Я не можу нічого зробити. І я зрозумів/-ла це на власному досвіді». А від цього ще складніше.

Чому й що із цим робити — будемо розбиратися сьогодні.

«Резильєнтність». Упевнені, ви вже чули цей модний нині термін. Що він означає? Розбираємося сьогодні. 
Резильєнтність — це здатність справлятися зі складнощами, переживати їх і відновлюватися, тобто адаптуватися до життя. 
Наявність резильєнтності не означає, що людина не почуває стресу, емоційних потрясінь і страждання. І далі зносячи емоційний біль, переживання та страждання, людина залишається здатною діяти. Часто як приклад наводять порівняння з парасолею, яка не зупиняє дощу, проте може захистити від нього. Важливо розуміти, що це не фіксована й постійна риса.

Слово «помилка» лякає нас із самого дитячого віку. На жаль, часто, коли в дитинстві ми робили щось не так якісно, швидко й точно, як хотіли, або взагалі робили не так, як планували, близькі, батьки й учителі у школі реагували на це з відвертою критикою та агресією. Як наслідок, коли тепер, у дорослому віці, ми помиляємося, одразу почуваємо сором, смуток і навіть злість. Але без помилок немає розвитку, немає спроб, немає, урешті решт, перемог. Як дозволити собі помилятися і не нападати на себе й не почуватися поганим або неповноцінним.

Серед варіантів насильницьких дій трапляється одна, про яку дуже часто не говорять. З одного боку, тема доволі особиста, з іншого — занадто суспільно важлива. І так ось виходить, що про репродуктивне насильство знають ще не всі. Водночас, на превеликий жаль, важко віднайти жінку в українському суспільстві, яка в тій або тій формі не зазнавала репродуктивного тиску або відвертих репродуктивних насильницьких дій. Чоловіків, до речі, це теж стосується. Тож будемо розбиратися, що таке репродуктивне насильство, як його відрізнити та протидіяти йому.

Сьогодні знову мова піде про особистісну кризу. Час, коли невдоволеність життям і спроби подивитися на звичні речі під новим кутом зору виходять на перший план. В одній із наших минулих програм ми говорили про кризу середнього віку, а тепер згадаймо про проблеми молодшого покоління та звернімо увагу на кризу чверті життя. 

Війна — складний час, коли й далі беззаперечно вірити в дива та зберігати відчуття того, що добро обов’язково переможе, іноді не так просто. Завжди в цьому нам допомагало мистецтво. Сьогодні пропонуємо поговорити про мультиплікаційні фільми, які навіть у важкі часи здатні надихати й бути джерелом для роздумів та інсайтів.

Уродини — особливий день. Ми чекаємо його, фантазуємо, як найкраще зустріти персональний новий рік, розгортаємо подарунки й формулюємо мрії на майбутнє. Але дуже часто напередодні ми почуваємо сум, апатію і навіть легкі ознаки депресії. Стан, коли в переддень дня народження у дорослої людини виникають такі переживання, психологи називають «синдромом іменинника». Чому він виникає і як впливає на наше життя — про це поговоримо сьогодні. 

Дуже часто можна побачити дописи про піклування про себе. Це обговорюють багато та плідно. Нібито є рецепт універсального самопіклування і самопідтримки. Список справ, які треба виконувати щодня і так підтримувати себе. Таким — конкретним і часто однотипним для усіх — є догляд тіла. Турбуватися про тіло ми можемо приблизно однаково: пити достатню кількість рідини, регулярно відвідувати лікаря із профілактичною метою, частіше проводити час надворі...

Коли ж мова заходить про турботу про психологічний комфорт, указівок та алгоритмів стає мало. І сьогодні ми будемо їх шукати разом.

Намагання контролювати своє життя, планувати наперед — невіддільна частина реальності дорослої людини. Досвід життя в умовах війни демонструє, що здійснювати це в часи майже тотальної обʼєктивної невизначеності вкрай важко. Подекуди просто неможливо. Шквал прогнозів, сподівань і приголомшливих раптових новин збиває з ніг.

У результаті тривога й нескінченна невизначеність починають контролювати наше життя, наповнюючи його відчуттям небезпеки. Це провокує розлади психіки та впливає на якість життєдіяльності.

Що робити, коли тривога затьмарює очі, а мозок і далі штампує неоптимальні патерни поведінки?

Соціальні мережі майорять історіями врятованих котиків і песиків, у багатьох із яких війна забрала дім і господарів. Дедалі більше людей відчиняють двері своїх домівок для нових членів сім’ї та адаптують тварин. Мало хто знає, що, навіть раціонально виважене й емоційно підкріплене, таке рішення усе одно може спричиняти певні складні переживання. В англомовних джерелах таке явище має назву post-puppy depression або puppy blues. Сьогодні поговоримо про цей феномен.

Травма свідка, опосередкована або вікарна травма — терміни на означення стресової реакції, яка виникає, коли людина стає свідком болю і страждань інших та активно співчуває їм. Травма свідка актуальна передусім для фахівців «допомагальних» професій, а саме: медичного персоналу, співробітників служб невідкладної допомоги, гуманітарних організацій, волонтерів, журналістів, священників і всіх тих, хто безпосередньо взаємодіє з людськими трагедіями, болючими історіями із тваринами, наслідками стихій і катастроф, а також війни. 

Про внутрішнього критика говорять багато. Коріння і фундамент голосу, що періодично знецінює нас і наші досягнення, — у значущих дорослих нашого дитинства, у травматичних ситуаціях у школі й серед однолітків, у моментах публічних виявів. Критик не на нашому боці. Принаймні так здається на перший погляд. Коли ми стикаємося із внутрішнім критиком, стає недобре. Бо ж критикувати себе ми дуже добре вміємо й самі. Об’єктивно (як нам здається).

В одному з минулих випусків ми говорили про депресивний розлад. Нагадаю, що до класичних ознак депресії належать знижений фон настрою, ангедонія, знижена моторна й розумова активність. Ці симптоми мають зберігатися протягом більш ніж двох тижнів. Однак бувають випадки, коли емоційних ознак депресії немає, хоча сама депресія є. Як це може бути й що таке «маскована депресія»?

Українці — надзвичайні. Ми так багато вже подолали й так багато пройшли, що вистачило б на все життя. Ми готові до всього. Так здавалося до вівторка. Новини про підрив Каховської ГЕС розчавили без перебільшення усіх. Налякані оченята котиків і тремтячі вушка собак, уперті корови та сміливий олень — фото й відео тварин, що були на волосині від смерті, — вражають у саме серце. Бракує слів, щоб описати розпач і біль людей, які втратили свій дім і майно. Зрозуміти жах тих, хто не має доступу навіть до питної води на тимчасово окупованих територіях, навряд чи можливо. Шок не відступає. Як не дати себе зламати й вести далі нашу боротьбу? Поговоримо про це сьогодні. 

Фрирайтинг (вільний лист, англ. free writing) — а саме так сучасною мовою зветься ця техніка — це методика письма, що допомагає знайти неординарні рішення та ідеї. За ефективністю подібна до методу мозкового штурму. Чарівна паличка для долання стресу, виходу із творчого глухого кута або вирішення нагальної потреби.

«Мені вдалося поспати цілих вісім годин... Однак для цього знадобилося три доби...» Жарт, що якнайкраще описує реальність українців останніми тижнями. Варварські обстріли нічної пори, повітряна тривога, хронічне безсоння, жахіття — усе це рутина переважної більшості українців під час війни. Про користь і важливість сну говорити не варто. Це зрозуміло й не викликає ніяких сумнівів. Кожен, хто намагається прожити звичний день після тривожної та жахливої ночі, сповненої вибухами й гуркотом, розкаже про важливість сну краще за будь-якого фахівця.

Ті, хто в тилу, чекають тих, хто щодня ризикує життям задля нашої перемоги.

Сьогодні поговоримо про це: як реагує психіка, як підтримати себе й чи можна жити своє життя, коли найближча людина на фронті. 

Дуже часто, коли ми маємо досвід особистої або групової психотерапії, нам може захотітися, щоб і близькі й важливі для нас люди також мали змогу краще розуміти себе, безпечно проживати свої травми й діставати беззастережну підтримку та повагу. Чи маємо право радити? Як це зробити розумно та з повагою? Коли це може бути справді потрібно?

Доволі часто можна почути: «Здається, у мене депресія». Сьогодні будемо розбиратися, що таке насправді депресія (депресивний розлад). Які його критерії та як відрізнити його від поганого настрою. Почнімо з того, що депресивний розлад — це стан, який принципово відрізняється від вашого звичного життя. Тобто ви помічаєте, як змінилося те, що раніше було звичним. Ваше життя перестало бути яскравим, цікавим і насиченим. Якщо так сталося — сьогоднішній випуск актуальний саме для вас. Відомо, що депресія — явище поширене. 

Про сепарацію говорять багато. Здебільшого описують цей процес із боку дітей. Як відділитися від батьків, пережити вихід із батьківської родини, як будувати стосунки з батьками далі. Є й інша сторона. Сторона тих, хто залишається жити далі. Сьогодні будемо говорити про те, як проживають сепарацію батьки.

Стрес — механізм унікальний і залежить від багатьох компонентів. 

Психологи Мері Демпсі й Рене Тігіста у своїй роботі “7 Stress Personalities: A Look At Your Selves” («Сім стресових особистостей: погляд на себе») описують різні варіанти стресової реакції та радять, як краще впоратися з її наслідками. 

Слухайте у подкасті, які види стресу вони виділили. 

Війна відбирає. На превеликий жаль, майже щодня чуємо новини про втрати та смерть. Поряд із нами багато тих, хто потребує підтримки й розради. Часто ми почуваємо невпевненість, ніяковіємо, складно добираємо слова й відверто не знаємо, що сказати та як підтримати людину у стані горювання. 
Сьогодні поговоримо саме про це. Що варто говорити, а що буде деструктивним і болісним. Почнімо з того, яких тверджень і мовленнєвих конструкцій потрібно уникати, розмовляючи з людиною, яка проживає горе.

Криза середнього віку — це період осмислення того, що досягнуто в першій половині життя. Час, коли ми досягли середини життєвого шляху й побачили на власні очі, що життя має кінцеву зупинку. Криза середнього віку проявляється як у чоловіків, так і в жінок у період від 40 до 60 років. Саме в цей час, коли ми виконали соціальні ролі й набули бажаного статусу, досягли своїх цілей і завдань, перед нами постає ціла низка запитань, повз які ми проходили раніше через брак часу й цікавості. Хто я? Чого хочу? Те, чого я досягаю, потрібно мені? Чиї це цілі й завдання? Чиє життя я проживаю?

Самотність — слово, що відразу ж викликає багато переживань і думок. Часто однозначно негативних і тривожних. Та чи завжди це так? І взагалі звідки береться це почуття, навіть коли навколо багато людей?

Про співзалежність говорять багато. Упевнена, її ознаки відомі й легко впізнавані. А ось контрзалежності не заведено приділяти стільки уваги. Можливо, тому, що її прояви не такі очевидні й навіть часто соціально схвальні. Розберімося разом. І почнімо з дитинства.

Алекситимія — стан, коли людина не здатна вербально виразити свої емоції. Іноді алекситимію називають емоційною глухотою.

Термін запропонував американський психіатр і психоаналітик Пітер Сіфнеос у 70-х роках минулого століття; дослівно із грецької він означає «немає слів для почуттів». Важливо пам’ятати, що люди з алекситимією відчувають, але мають складнощі з тим, щоб розпізнати свої почуття і вербалізувати їх.

Високочутливі люди — це ті, що мають особливість центральної нервової системи, у результаті якої вона є більш вразливою до різних стимулів: як зовнішніх, так і внутрішніх. Простіше кажучи, високочутливі люди потребують значно меншу інтенсивність впливу на нервову систему для отримання аналогічного її відгуку супроти такої у людей із так званою нормальною чутливістю.

У минулому випуску говорили про типи прив’язаності. Нагадаю, що виділяють надійний (безпечний) і ненадійний. Якщо ви запідозрили в себе варіант ненадійного типу прив’язаності, у вас може виникнути закономірне запитання: а чи може змінитися тип прив’язаності із часом? Може. Якщо вам пощастило зустріти партнера/-ку з надійним типом прив’язаності й будувати з ним / нею стосунки, то це буде найправильнішим шляхом до зміни небезпечного типу прив’язаності.

У середині минулого сторіччя Джон Боулбі, англійський психіатр і психоаналітик, здійснив справжню революцію у розумінні відносин між дітьми та дорослими. 

Спостерігаючи, як діти реагують на найближче оточення, він, спираючись також і на власний досвід виховання та зростання в аристократичній відстороненій родині, сформулював власну теорію. Теорія прив’язаності докорінно змінила тогочасне розуміння взаємодії немовляти з мамою або доглядаючою особою. 

Про те, як прийняти рішення чи зробити вибір, говорять багато. Парадокс у тому, що говорити — замало. Важливо вміти зупинитися та перевести роздуми у конкретні дії.

Це, власне, і означає: прийняти рішення та діяти. Чи буде це рішення правильним? Чи буде вибір найкращим? Відповідей на такі питання не існує. Пошукати відповіді можна і треба на інші питання. А саме: чи буде рішення правильним для мене? Чи буде вибір правильним для мене в обставинах, які склалися?

Війна триває. Перерви або відпустки від бойових дій не існує. Кожен із нас знає про це: знають лікарі, волонтери, журналісти, будівельники та домогосподарки. Всі ми пам'ятаємо, що на війні немає пауз і перепочинку. Проте втомлюємося, і тихенько, у глибині думок, мріємо про довгоочікувану відпустку.

Як дозволити собі зупинитися та перевести дихання? Пошукаємо відповіді разом.

На жаль, війна приносить у наше життя багато приводів для гірких думок і тяжких роздумів. Іноді ці мисленнєві процеси можуть стати у прямому сенсі безперервними.

Явище, коли одна й та сама ситуація переосмислюється знову і знову, отримала спеціальну назву. В англійській мові є слово ruminate, яке означає «розмірковувати». У сленговому розумінні це слово трактується як «жувати гумку». Отже, румінація — це звичка все нескінченно осмислювати, повторювати одні й ті самі думки багато разів.

Сьогодні поговоримо про книжки, присвячені складній і дискусійній темі: мова про жінок і жіночність. До вашої уваги — різні за змістом та формою роботи. Часом категоричні, часом перебільшено емоційні, часом трохи незрозумілі. Словом, різні — як і жінки.